Розділ 5.3.

Цього разу привид жінки вів нас у зовсім інше крило замку. Дорога пролягала критим конкорсом, який дозволив нам стати свідками дивовижної картини. Ми навіть сповільнилися, а потім так і зовсім зупинилися, розглядаючи чарівну гру місячного світла у водній гладі невеликого ставка.

Фіолетові промені зовсім не занурювалися в зеленувату безодню водойми, а відбивалися від неї, породжуючи в напівтемному саду химерні відблиски, схожі на веселу гру дивних світлячків.

А, можливо, це вони й були?

- Яка краса... - висловила наше спільне захоплення моя підопічна, і я боковим зором помітила легку напівусмішку на обличчі економки.

Та бути того не може! Чи, може?

Обернувшись, я витріщилася на абсолютно непроникну міну, таку звичну для цієї дивної жінки.

- Думаю, нам варто поспішити. Господар не любить, коли вечеря затримується, - прошелестів беземоційний голос Марти, і ми були змушені відірватися від розглядання чарівної казкової краси нічного саду.

Але я все ж сподівалася, що ми ще зможемо насолодитися цією незрівняною красою на зворотному шляху. Тому я впевнено подала долоню маленькій компанйонці, після чого ми продовжили свій шлях, намагаючись не відставати від покоївки, яка несподівано прискорилася.

А щойно ми опинилися в старішій частині замку (це стало зрозуміло з навколишньої обстановки), як примарна рука різко зупинила нас, змусивши буквально застигнути на півкроці. Після цього економка завмерла (це не надто відрізнялося від її буденної поведінки, але погляд жінки раптом став відсутнім), а за кілька секунд вона ствердно кивнула своєму невидимому співрозмовникові, і нам дозволили увійти в освітлене тільки свічками напівтемне і порожнє приміщення.

- Сідайте. Вечеря скоро почнеться, - я сіпнулася, почувши голос у себе за спиною. - У нас просто вималювався несподіваний гість, який, звісно ж, сам же й запізнюється, - Володар не мав радісного вигляду, і мені дедалі більше здавалося, що його скоріше не тішила перспектива нашого знайомства з таємничим візитером.

- Ми можемо й у себе повечеряти, якщо ваші плани змінилися, - промовила ледве чутно, плекаючи надію, що несподівано зажевріла в моїй душі, відкласти спілкування з нашим господарем на потім.

- Гарна спроба, Сандро. Але вам не вдасться уникнути цієї зустрічі, - усміхнувся чоловік, підштовхнувши нас із Мілією до столу. - Раджу сісти якомога ближче до мене, тоді вам не доведеться насолоджуватися пильною увагою збоку. Хоча, звісно ж, вам її й не уникнути повністю. Але я постараюся допомогти, - і з чого б така доброта?

Може, мажорчику й самому не вигідне наше тісне спілкування з його гостем?

- "Та хто ж це може бути?", - мене з'їдала цікавість, а моя підопічна так і зовсім не відривала погляду від дверей, які, здавалося, могли відритися будь-якої секунди.

Але час невблаганно тягнувся, а відвідувача все не було. І в той момент, коли я вже було заспокоїлася, сподіваючись на тиху вечерю, поруч із Володарем матеріалізувалася занепокоєна Марта (я взагалі бачила примару такою вперше, і це лякало), а потім двері до їдальні широко відчинилися, і ми змогли споглядати довгоочікуваного відвідувача.

- Деміане, хлопчику мій! - Під ручку з сивочолим чоловіком, який ледве міг пересуватися, до трапезної запливла жінка середніх років. На її голові красувався кокетливий капелюшок, прикрашений живими квітами. - О! Яка несподіванка! А ми, виявляється, не єдині твої гості, - защебетала пані, буквально пожираючи мене своїм поглядом.

- Добрий вечір, матінко. Справді, я не очікував вас побачити в Езельвуді цього місяця, - здається, не я одна сторопіла від такої поведінки мажорчика, але було видно, що жінку таким не проймеш. - Крістофе, як дісталися? - Із чоловіком господар замку обмінявся довірливими рукостисканнями, після чого поспішив посадити свою матір на чолі столу.

Якнайдалі від того місця, яке займав він сам і прилиплі до нього Міла і я.

- "Оце ми потрапили...", - промайнула зрадницька думка в мене в голові, після чого просто перед нами на столі почали з'являтися перші страви.