Розділ 2.4.

- Слухаюся, пане, - залебезив перед чоловіком торговець, не бажаючи сперечатися з владним багатієм. - А з нею що накажете робити? - Усе ж подав голос, і Володар обернувся, дивлячись на Мілію, що притулилася до мене.

- Беру обох. Сподіваюся, доплачувати за дитину не доведеться? - кинув байдуже, повертаючись до нас спиною.
- Звісно, малеча входить до комплекту, - одразу ж запевнив свого клієнта товстун, злісно зиркнувши на мене при цьому.

Можна подумати, це я винна в тому, що вони мене викрали і привели на торги... Я і сама не в захваті від перспективи, що розгорнулася переді мною.

- «Цікаво, мене відразу вб'ють, чи ще дадуть помучитися?», - промайнула в голові невесела думка, перш ніж я зробила крок за своїм новим власником.

На моє здивування нас не заштовхали у звичну вже клітку, а посадили в темну карету, яка явно належала суворому Володареві. Забавно, він завжди такий, чи це мені так пощастило? Хоча, судячи з того, як трясся безсоромний товстун, то за мажорчиком точно ходила погана слава.

І ось це лякало мене найбільше.

А що, якщо нас замучать, а потім так і зовсім позбудуться «зіпсованого» товару? Навряд чи хтось пізніше цікавитиметься, як йдуть справи у проданої на торгах рабині. Ковтнувши слину, я акуратно покосилася на мовчазного чоловіка, намагаючись розпізнати в його обличчі хоч якісь натяки на проблеми з психікою, але чомусь нічого не знаходила.

- Дірку так у мені пропалиш, - спокійно промовив, не відкриваючи очей. І як тільки помітив? - Запитуй, якщо щось цікавить, - сподіваюся, він не читає мої думки, інакше мені не жити...

- А куди ми їдемо? - Поки я боролася з бажанням поставити хоча б одне каверзне запитання, збираючись подивитися на реакцію співрозмовника, Міла виявилася набагато сміливішою.

- До мене додому, - прозвучала коротка відповідь, але маленьку чомучку вона явно не задовольнила.

І звідки в ній стільки безстрашності? Моя підопічна навряд чи була знайома з інстинктом самозбереження, бо по-іншому я ніяк не могла охарактеризувати її приставучість:

- У ваш величезний і зловісний замок? - Я поперхнулася, швидко кинувши погляд на чоловіка, готова в будь-який момент захищати дитину.

Хотіла перевірку на адекватність нашого власника? Отримай.

Але Володареві все ж вдалося мене здивувати. Усього кілька секунд він здивовано дивився на свою крихітну співрозмовницю, після чого каретою рознісся його напрочуд приємний сміх.

- Ніколи не вважав Езельвуд зловісним, скоріше навпаки. Але в тебе скоро буде шанс переконатися в цьому самостійно, - усмішка одразу ж зникла з обличчя незнайомця (адже ж і справді, я навіть імені мажорчика не знала), і він знову став виглядати похмурим і неприступним, як і в перші хвилини нашої зустрічі. - Ми вже практично на місці, - я кинула погляд крізь напівпрозору фіранку на дверцятах екіпажу, намагаючись хоч щось розгледіти за його межами.

Але всі мої старання були марними, немов невагома шторка була створена не тільки для того, щоб вкривати пасажирів карети, а й не дати тим побачити навколишній простір.

На цьому наша дивна бесіда завершилася, і залишок дороги ми провели в цілковитій тиші. Хоча, я й так мовчала відтоді, як дозволила собі неприпустиму помилку.

І її варто було б хоч якось зам'яти.

- Пробачте, - та я просто майстер вибачень, чого вже приховувати.

- За що? - Через коротку затримку все ж заговорив чоловік, а я вже було подумала, що він демонстративно ігнорував мене.

- За те, що вдарила вас. Це недозволена поведінка, і мені дуже соромно за себе, - додала, сподіваючись пом'якшити неприємний спогад. - Але ви самі винні. Дивилися на мене, ніби я якась річ! - Аліса! Та що з тобою не так? Хіба так просять вибачення?

Здається, мені вкотре вдалося здивувати Володаря. Він хмикнув, вочевидь приголомшений моєю заявою, але ніяк не прокоментував почуте, залишивши мене в невіданні з приводу свого рішення.

Чудово. Накосячила? Давай зробимо ще гірше. І найприкріше те, що це могло вплинути не тільки на моє життя, а й на подальшу долю Мілії, яка шоковано витріщалася то на мене, то на чоловіка, що розмірковував про щось своє.