Розділ 2.2.

Нас із Мілією вбрали в якісь дивні лахміття, змусивши зайняти місце в клітці, повній мовчазних дівиць, які мали такий вигляд, немов щойно повернулися з подіуму. І моє вбрання виглядало надто контрастно на тлі цієї дивної пишноти. Спробувала посміхнутися найближчій до мене дівчині, але вона лише сильніше стиснулася в грудочку, відсуваючись у дальній куток нашої тимчасової в'язниці. І тільки тоді я помітила, що простір навколо мене і моєї підопічної пустував.

- «Вони що, бояться нас? Чи, скоріше за все, мене. Але... чому?", - звісно, я не стала питати полонянок про це, намагаючись не зачіпати і без того переляканих незнайомок.

- Вони просто не розуміють, - прошепотіла Міла, поклавши свою крихітну худеньку долоньку поверх моєї.

- А ти, виходить, безстрашна? - Посміхнулася дівчинці, пригладивши неслухняні кучері на її голові.

- Я просто така ж сама, як і ти. Мама вчила мене не боятися людей Сили, - промовила малеча серйозним голосом. - Мама ще щось говорила, але я не пам'ятаю... - схлипнула, раптом різко притулившись до мене.

А я так і зовсім оторопіла, не знаючи, як поводитися з зарюмсаною дитиною. Ну, от якось не готова я була до таких подій. Обійнявши маленьку, я обережно гладила здригаючу спинку, намагаючись не ставити своїй підопічній дурних запитань. 

Адже я відчувала, що з мамою Мілії щось сталося, тільки от розпитувати зараз про це вважала недоречним. Крихітка щойно почала довіряти мені, і я не могла злякати це маленьке кошеня, що сховало свої кігтики.

- Приїхали. Вивантажуємося, - візок сіпнувся, зупиняючись, і біля дверей клітки з'явився товстун власною персоною, у руках у якого я помітила дивного вигляду батіг. - Виходимо по одній і займаємо місця згідно з виданими вам номерами, - у руки кожній дівчині впихнули аркуш паперу з якоюсь закорючкою на ньому.

- «Невже я в одній зі східних країн? Але тоді як тут опинилася? Заборонені речовини?", - запитань було багато, а ось відповідей на них я поки не могла знайти.

Потрібно якось втекти з цієї божевільні і звернутися в посольство. Впевнена, там мені допоможуть. А поки що я мала поводитися смирно і слухатися цих дивних людей. Принаймні, вони розмовляють українською мовою, і це для мене великий плюс.

- Нам туди, - помітивши моє збентеження, моя підопічна (хоча, тут у мене велике питання, хто кого опікує) вказала на найдальший кут своєрідного помосту, де для нас було підготовлено одне місце на двох.

Навіть не здивована. Хоча, так і на краще.

Поки ми ізгої, у нас більше шансів потрапити у випадкові руки, а не до якогось багатого збоченця.

Тим часом навколо «вітрини» рабинь почали збиратися вуличні роззяви, а трохи згодом і основні покупці підтягнулися. Такі виділялися з натовпу не тільки своїм чудирнацьким, але богатим вбранням, а й оцінювальними поглядами, які чоловіки кидали на красунь, що розташувалися на «сцені».

І тільки наш напівтемний куточок все також був обділений увагою.

Час минав, але чомусь торги так і не починалися, хоча я прекрасно бачила, що більшість із пихатих панів явно були цим незадоволені.

- Всі чекають на Другого Володаря, - спробувала мені пояснити затримку Мілія, і я з розумінням кивнула.

Має з'явитися якийсь місцевий мажорчик.