Розділ 2. Торги

Особняк Гектора Орнессі

- Якого біса, Гекторе? - Жінка вогняною фурією влетіла в зручний кабінет власника всього торгового району Ліванії. - Кого ти мені притягнув? - Товстуха активно жестикулювала, що виражало крайній ступінь її обурення.

- Що не так, Генрієтто? Я зараз трохи зайнятий, - поморщився чоловік, вочевидь роздратований тим, що сестра відволікла його від важливої справи.

- Що не так!? А я скажу тобі, що не так! - Все ніяк не могла вгамуватися доглядачка, нависаючи своїм визначним бюстом над робочим столом родича. - Ця новенька... вона «просвітлена»! Вона володіє магією! - У міру почутого очі торговця починали розширюватися, перетворюючись на два величезних блюдця.

- Бути такого не може! - Похитав головою. - Ти ж знаєш, що всіх дівчаток ще в ранньому віці запечатують. Вона не може мати силу, - промовив вже менш впевнено.

- Кому, як тобі не знати, як обходять процедуру запечатування, - хмикнула, запалюючи на долоні маленький вогник. - Потрібно якось її позбутися, - прошипіла, нахиляючись до самого обличчя свого співрозмовника.

- Але ж ми не знаємо величину її сили, раптом «рвоне» так, що ми півкварталу рознесемо, - засумнівався чоловік, і його кмітлива сестра несподівано ствердно кивнула, видаючи свою пропозицію:

- Потрібно її продати якомусь ідіоту. Обрядимо в лахміття, підправимо дані щодо здоров'я. О! У мене є чудова ідея: вона казала, що знається на складних механізмах, треба це вказати в анкеті. Впевнена, хтось із ремісничого району клюне. А далі нехай самі розбираються з наслідками, - товстуху було вже не зупинити, адже вона прекрасно розуміла, чим можуть бути чреваті наслідки зв'язку з магічно обдарованою жінкою.

- Не думаю, що це гарна ідея. Але і в магічному карцері її тримати теж небезпечно, - роздумував вголос Грегорі, погойдуючись у своєму улюбленому робочому кріслі. - Підготуй її, і малечу заодно, не будемо витрачати гроші на її перевірку. Постараємося якнайшвидше позбутися проблемного товару, - вирішив для себе власник крамниці рабів.

Аліса 

Прокинулася я посеред якоїсь крихітної кам'яної кімнатки, в якій не було не тільки вікон, а й навіть хоч якихось меблів не виявилося. А варто було мені спробувати встати, похитуючись, як я відчула маленькі прохолодні долоньки в себе на скронях:

- Краще поки що полежи. Від магічного впливу завжди важкі наслідки. До речі, я Мілія, можна просто Міла. А тебе як звуть? - Я скривилася, почувши дзвінкий голосок своєї приятельки по нещастю.

- Аліса, - прокаркала, відчувши в'язку слину в роті.

- Гарне ім'я. Шкода, що у нашому світі таких немає, - ошелешено витріщилася на свою співрозмовницю, старанно опрацьовуючи в голові сказані нею слова.

А щойно я подумки підготувалася до свого запитання, як одразу помітила, що за спиною дівчинки відкрилися двері, і почула гучний голос сумнозвісного громили:

- На вихід. І без жартів, інакше я прикладу тебе міцніше, - Орм показав мені якийсь дивний пристрій у своїх руках, який, на його думку, мав мене налякати.

Ось тільки в мене й так не було сил на опір, тому я слухняно піднялася з підлоги, намагаючись згадати, як правильно користуватися моїми неслухняними кінцівками.

Нас із Мілією вбрали в якісь дивні лахміття, змусивши зайняти місце в клітці, повній мовчазних дівиць, які мали такий вигляд, немов щойно повернулися з подіуму. І моє вбрання виглядало надто контрастно на тлі цієї дивної пишноти. Спробувала посміхнутися найближчій до мене дівчині, але вона лише сильніше стиснулася в грудочку, відсуваючись у дальній куток нашої тимчасової в'язниці. І тільки тоді я помітила, що простір навколо мене і моєї підопічної пустував.

- «Вони що, бояться нас? Чи, скоріше за все, мене. Але... чому?", - звісно, я не стала питати полонянок про це, намагаючись не зачіпати і без того переляканих незнайомок.

- Вони просто не розуміють, - прошепотіла Міла, поклавши свою крихітну худеньку долоньку поверх моєї.

- А ти, виходить, безстрашна? - Посміхнулася дівчинці, пригладивши неслухняні кучері на її голові.

- Я просто така ж сама, як і ти. Мама вчила мене не боятися людей Сили, - промовила малеча серйозним голосом. - Мама ще щось говорила, але я не пам'ятаю... - схлипнула, раптом різко притулившись до мене.

А я так і зовсім оторопіла, не знаючи, як поводитися з зарюмсаною дитиною. Ну, от якось не готова я була до таких подій. Обійнявши маленьку, я обережно гладила здригаючу спинку, намагаючись не ставити своїй підопічній дурних запитань. 

Адже я відчувала, що з мамою Мілії щось сталося, тільки от розпитувати зараз про це вважала недоречним. Крихітка щойно почала довіряти мені, і я не могла злякати це маленьке кошеня, що сховало свої кігтики.

- Приїхали. Вивантажуємося, - візок сіпнувся, зупиняючись, і біля дверей клітки з'явився товстун власною персоною, у руках у якого я помітила дивного вигляду батіг. - Виходимо по одній і займаємо місця згідно з виданими вам номерами, - у руки кожній дівчині впихнули аркуш паперу з якоюсь закорючкою на ньому.

- «Невже я в одній зі східних країн? Але тоді як тут опинилася? Заборонені речовини?", - запитань було багато, а ось відповідей на них я поки не могла знайти.

Потрібно якось втекти з цієї божевільні і звернутися в посольство. Впевнена, там мені допоможуть. А поки що я мала поводитися смирно і слухатися цих дивних людей. Принаймні, вони розмовляють українською мовою, і це для мене великий плюс.

- Нам туди, - помітивши моє збентеження, моя підопічна (хоча, тут у мене велике питання, хто кого опікує) вказала на найдальший кут своєрідного помосту, де для нас було підготовлено одне місце на двох.

Навіть не здивована. Хоча, так і на краще.

Поки ми ізгої, у нас більше шансів потрапити у випадкові руки, а не до якогось багатого збоченця.

Тим часом навколо «вітрини» рабинь почали збиратися вуличні роззяви, а трохи згодом і основні покупці підтягнулися. Такі виділялися з натовпу не тільки своїм чудирнацьким, але богатим вбранням, а й оцінювальними поглядами, які чоловіки кидали на красунь, що розташувалися на «сцені».