Розділ 1.2.

- Можна подумати, що вони йому знадобляться, - фиркнув мій рятівник, підійшовши до мене впритул. - Зі мною твої фокуси не пройдуть, тож раджу бути слухняною. В мене, на відміну від цих ідіотів, гроші на твоє лікування є, - вимовив цілком серйозно, і в мене навіть не залишалося сумнівів у тому, що він виконає свою погрозу, якщо я хоч щось спробую провернути.

Принаймні, не зараз.

- Що вам від мене потрібно? - Все ж запитала, намагаючись зрозуміти, чого мені варто очікувати від цих людей.

- А ти не здогадуєшся? Дивно, начебто не виглядаєш дурною. У кого ти раніше працювала і як звідти втекла? - Чоловік схопив мене за підборіддя, розглядаючи обличчя.

- Я не розумію, про що ви. Я не... - свідомість моя раптом затьмарилася, і я похитнулася.

- Отакої, адже ж і справді, не знаєш, - вимовив здивовано, після чого обернувся в бік трьох громил: - Завантажуйте її, потрібно встигнути підготуватися до торгів, - впевнено віддав наказ своїм поплічникам.

- З цією ще була малеча. Ми її не могли зловити, але щойно старшу схопили, мала сама до нас прийшла. Пакувати її теж? - Згаданий раніше Орм вирішив вислужитися перед господарем, підвівши дівчинку ближче до нас.

- Проблемна? - Одразу ж зацікавився товстун.

- Не знаю, ми не перевіряли, - знизав плечима громила, залишаючи право вибору за своїм господарем.

- Добре. Посадіть їх разом, далі подивимося. Ви ж знаєте, як я не люблю пропонувати гостям неперевірений товар, - я вже вдруге чула від незнайомця дивні слова, але ніяк не могла їх пов'язати із собою. - В будь-якому разі цього разу асортимент дівчат не великий, доведеться і цих виставляти, - задумливо промовив, передаючи мене в руки свого подільника.

Так ми й опинилися в справжнісінькій клітці, розташованій на невеликому возі, що стояв у кінці цієї злощасної вулиці, на якій я неймовірним чином з'явилася. 

- «Невже я полонянка? Або, що ще гірше, РАБИНЯ?", - промайнуло у мене в голові, змусивши ошелешено витріщитися на мотузки, якими велетні зв'язали мої зап'ястя. - «Але ж у 21 столітті вже не існує рабства, чи все ж таки...?», - забилася розпачлива думка, поки я вмощувалася на вузькій лавці своєрідної перевізної темниці.

- Вони нас продадуть. Принаймні, спробують продати, - раптом промовила дівчинка, розміщуючись поруч зі мною. - Мама казала, я для них небезпечна, - я подивилася на свою маленьку співрозмовницю, здивовано піднявши брови:

- Чому? - Чим дитина могла налякати цих бандитів?

- У мене є сила. Тільки мама заборонила її показувати, - змовницьки проговорила дівчинка, нахиляючись до мене ближче. - Постарайся потрапити зі мною до одного власника, я нас витягну, - ще тихіше прошепотіла, накривши своєю крихітною долонькою мою руку.

- «Боюся, з моїм везінням цій малечі краще триматися від мене подалі. Хоча, про це я їй, зрозуміло, не сказала. Ще подумає, що я її кидаю", - шумно видихнувши, я вхопилася за тонкі прути клітки, відчувши, як вона похитнулася.

Здається, ми рушили.