Пролог

- "Продано!" - звучало голосніше, ніж хльосткий ляпас, який я заліпила чоловікові, що опинився поруч.

- ЩО! ТИ! СОБІ! ДОЗВОЛЯЄШ!!? - Викарбував він кожне слово, і тільки тоді я помітила і варту, що кинулася до нас, і роззяв, що застигли в подиві, і торгаша, який виглядав зараз переляканим на смерть.

- В-володарю, - бурмотів він. - Я продам вам будь-яку за півціни. І зроблю знижку наступного разу. Не губіть, - звалився товстун на коліна, смикнувши мене за край лахміття, в яке я була вдягнена.

- Ні. Я хочу цю, - прозвучало зловісно, але більше мене налякав погляд, яким мене обдарував незнайомець.

- "Алісо, ти труп", - сумнівів не залишалося, я заплачу за те, що дозволила собі зайве.

Трьома годинами раніше

- Ти тільки зараз це помітила? Я вважав, що ти в курсі мого ставлення до тебе. Ми разом доти, доки ці стосунки не починають мене дратувати, - я шоковано витріщилася на Сергія, перетравлюючи його одкровення.

- Дратувати? Я тебе дратую? - вже що-що, а свинства я не потерплю. - Думай, що говориш! Інакше я можу піти... - намагалася налякати, адже він усе це говорив не зі зла, скоріше в заведеному стані.

- Зроби послугу, - я приголомшено впустила щелепу, усвідомлюючи почуте.

Це не була спроба вкусити болючіше під час сварки, мій хлопець і справді вважав наші стосунки прикрою помилкою, яка вийшла з-під контролю.

 - Д-добре, - мій голос все ж таки здригнувся, і я з досадою поморщилася, залишаючи кабінет чоловіка, який виставив мене дурепою перед всім його колективом.

От тільки я не дам себе жаліти. Я йшла коридором із гордо піднятою головою, ловлячи на собі співчутливі погляди. Вони знали. Від самого початку кожному в цій фірмі було відомо, що їхній бос лише розважається з черговою закоханою ідіоткою.

- Аліса... - моєї руки торкнулася заступник директора (як любив себе величати Сергій) і з жалем простягнула мені каву з автомата. - Ви мені дуже подобалися, - сказала дівчина, прощаючись. Решта просто мовчки спостерігали за тим, як я покидала поверх, зайнятий невеликою будівельною компанією, на чолі якої стояв мій вже колишній хлопець.

- Дякую, - це було останньою краплею, тому я ледь встигла зачинити за собою двері, ганебно розплакавшись.

Але тут, усередині мене, бурхотів холодний гнів. Я не дозволю собі прогнутися під вагою його жалюгідної поведінки. В мене був вибір. Я могла впасти в розпач або змінити свою долю.

Зупинившись перед дверима туалету на наступному поверсі, я увійшла всередину. Струмки сліз ледь бачно повзли по моїх щоках, але я не зупинялася, не дозволяючи їм зламати мою рішучість. Тут, в цьому маленькому просторі, я мала змогу відчути своє безсилля, випустити всі негативні емоції, які мене переповнювали.

А сівши на край раковини, поглянула на своє відображення у дзеркалі. Втомлений вигляд і смуток на моєму обличчі були очевидними. Мої руки тремтіли, коли я витирала сльози своєю блузкою. Але це був останній раз, коли я дозволяла собі піддаватися слабкості, адже вже зараз відчувала, як в мені виростає рішучість і сила. Не можна дозволяти іншим визначати мою вартість. Це момент, коли я повинна знайти свою істинну силу.

Тряхнувши головою, я піднялася і попрямувала у бік виходу. А відкривши двері, ошелешено застигла, розглядаючи перед собою ряд старовинних будиночків, що утворювали мальовничу вуличку середньовічного містечка.

Кам'яні стіни споруд мали відтінок спаленої цегли, а дерев'яні двері зберегли в собі вікову історію. Вікна були прикрашені залізними решітками та вітражами, що розсіяли світло вулицею у теплі відтінки.

Але коли я озирнулася, щоб подивитися на туалетну кімнату, з якої щойно вийшла, то спантеличено з'ясувала, що вона зникла. Замість неї вулиця мало не злетіла вгору, залишивши позаду лише стіни середньовічних будиночків.

Я невпевнено оглядалася, відчуваючи непорозуміння і здивування. Все навкруги здавалося незнайомим і не схожим на реальність, яку я знала. Мій розум відчував побоювання, а серце билося стрімко в грудях.

Спробувала відшукати хоча б щось зрозуміле, що могло б допомогти мені зорієнтуватися в цьому дивному середовищі. Але кожен куточок містечка був вкритий загадкою і невідомістю. Не було зручних табличок, знаків чи орієнтирів, лише довга вулиця, оточена дивовижними будівлями.

Здавалося, що я потрапила у мить забутого минулого, де сучасний світ знаходився десь далеко позаду. Я залишалася один на один зі своїми питаннями та невпевненістю. Мої очі безпорадно озиралася в пошуках відповідей, а серце тремтіло в очікуванні чогось несподіваного.