Розділ 15. Зламана клітка

Емілія

Клац. Звук електронного замка, який відрізав нас від усього світу, пролунав у тиші кабінету як постріл.
Артур нависав наді мною, втискаючи моє тіло в дубові двері. Його гаряче, уривчасте дихання обпалювало мою шкіру, а в чорних очах вирував справжній, неконтрольований шторм. Він був схожий на хижака, якого загнали в кут, і який тепер готовий розірвати будь-кого, хто спробує відібрати його здобич.

— Розлучення не буде. — прогарчав він, і його велика долоня, що стискала мою шию, ледь помітно здригнулася від напруги.

Я дивилася в ці очі, які ще вчора у Відні обіцяли мені весь світ і абсолютну чесність. Шкіра горіла від його дотику. Моє тіло, зрадницьке й залежне, все ще реагувало на нього, але всередині мене розливалась ненависть.

Він знову вирішив увімкнути диктатора, думаючи, що це спрацює? Що сила зможе склеїти те, що розбилося на друзки?
Я перестала вириватися. Мої руки, які щойно безсило били його в груди, безвольно опустилися вздовж тіла. Я не стала кричати чи благати. Я просто розслабила плечі і подивилася на нього абсолютно порожнім, випаленим поглядом.

— Добре, — мій голос пролунав настільки рівно і тихо, що Артур мимоволі завмер, не очікуючи такої реакції. — Я твоя. Ти замкнув двері. Охорона на вулиці має наказ стріляти. Я повністю в твоїй владі, Власов. Ти переміг.

Я повільно підняла тремтячі руки і, не відриваючи свого мертвого погляду від його обличчя, потягнулася до ґудзиків своєї блузки.

Один. Другий. Тканина розійшлася, відкриваючи тонку мереживну білизну і бліду шкіру, яка вкрилася сиротами від холоду.

Його зіниці миттєво розширилися. Погляд ковзнув униз, але в ньому спалахнула не пристрасть, а глибоке, шоковане збентеження.

— Що ти робиш? — хрипко запитав він, ледь послабивши хватку на моїх зап'ястях.

— Виконую твій наказ. Ти ж сказав, що я належу тобі. Що я твоя жінка і твоя власність, — я скинула блузку на підлогу. Вона впала до його ніг безшумною білою плямою. — Бери. Прямо тут, на цьому столі. Тільки не чекай, що я буду стогнати чи відповідати на твої поцілунки. 

Це був удар нижче пояса. Удар такої руйнівної сили, що я фізично відчула, як його велике, напружене тіло здригнулося, ніби через нього пропустили тисячу вольт.

Він різко відсахнувся від мене, ніби моя шкіра раптом перетворилася на розпечене вугілля. Його руки безвольно впали.

— Замовкни! — проричав він, хапаючись пальцями за своє волосся. Його ідеальне обличчя перекосило від нестерпного, людського болю. — Не смій так казати! Не роби з мене монстра, Еммі! Я кохаю тебе, чорт забирай! Я дихаю тобою! Я збожеволію, якщо ти підеш!

— А я вже божеволію! — мій голос нарешті зірвався на відчайдушний крик, і луна відбилася від стін кабінету. Сльози, які я так відчайдушно намагалася стримати, гарячим потоком хлинули по щоках. — Ти кохаєш не мене, Артуре! Ти кохаєш свій контроль наді мною! Ти замкнув мене тут і думаєш, що це і є кохання?!

Я зробила крок до нього, не звертаючи уваги на те, що стою напівроздягнена. Мої руки тремтіли, пульс бив у скронях так, що закладало вуха.

— Ти кажеш, що ті документи — фальшивка?! Ти клянешся своїм життям, що не торкався її?! Можливо! Можливо, це найгеніальніша підробка у світі! Але знаєш, чому я повірила цим папірцям?! Знаєш, чому ця отрута спрацювала і роз'їла мене зсередини?!

Він стояв, важко хапаючи ротом повітря, і дивився на мене так, ніби я розстрілювала його впритул, а він навіть не намагався ухилитися.

— Тому що ти сам підготував для неї ґрунт! — я вдарила кулаком по його грудях, але він навіть не ворухнувся. — Тому що ти роками годував мене брехнею! Ти брехав, де ти був вечорами. Ти вирішував мої проблеми, залишаючи мене в дурнях. Ти зірвався з дня народження власних дітей і поїхав до неї в лікарню, дивлячись мені в очі і брешучи про якусь митницю! Ти сам, своїми руками побудував цю стіну брехні, за якою Морозовій було так легко сховати ці фейкові докази!

Я відступила на крок, обхопивши себе руками. Мене трусило від холоду і відчаю.

— Ти хочеш знати правду, Власов? Навіть якщо ти ніколи не спав із нею... ти зраджував мене щоразу, коли вирішував усе за моєю спиною. Ти зраджував мене щоразу, коли думав, що я занадто слабка або дурна, щоб знати правду. Довіра мертва. А без неї твоє «я тебе кохаю» — нічого не варте. 

Запала тиша. Така густа, липка і важка, що здавалося, вона викачала все повітря з кімнати. Артур стояв нерухомо. Його плечі, завжди такі широкі, горді й непереможні, зараз опустилися. Маска залізного боса, диктатора, дала тріщину і розсипалася на мільйон друзків прямо на моїх очах.

Перед собою я бачила просто розбитого чоловіка. Чоловіка, який щойно усвідомив, що своїми власними руками, своєю одержимістю задушив єдине, що мало для нього сенс.

Він повільно опустив погляд на мою білу блузку, що лежала на паркеті. Потім підняв на мене свої чорні очі. У них стояли сльози. Волога, якої я ніколи раніше там не бачила.

— Я... я просто хотів, щоб ти була в безпеці, — його голос зламався. Це був жалюгідний, хрипкий шепіт, сповнений такого відчаю, що моє серце болісно стиснулося. — Я думав, якщо я заберу весь бруд на себе, якщо буду стояти стіною... ти залишишся чистою. Я такий ідіот. Боже, який я ідіот.

Він не підійшов до мене. Він не спробував мене обійняти чи витерти мої сльози.
Він повільно, наче старий дід, розвернувся, підійшов до дверей і натиснув світящуся кнопку на електронній панелі.

Клац. Замок відчинився. Потім Артур дістав телефон із кишені штанів і натиснув швидкий набір. Його голос звучав мертво і механічно.

— Вікторе. Скасуй наказ про блокування воріт. Водії, охорона, всі машини, тепер у повному розпорядженні Емілії. Вона їде.

Він скинув виклик і відступив вбік, звільняючи мені шлях до дверей. Він навіть не підняв на мене очей. Він дивився кудись у підлогу, стиснувши кулаки так, що кісточки стали прозорими.