Розділ 11. Ультиматум

Емілія

Мої губи палали. Серце калатало так, ніби я щойно пробігла марафон по мінному полю, а в легенях зовсім не залишилося кисню. Я стояла притиснута спиною до дубових дверей кабінету, важко і судомно хапаючи повітря.

Артур височів наді мною. Його ідеальний смокінг був зім'ятий моїми ж руками, білосніжна сорочка розстебнута ще більше, а темне волосся перебувало в сексуальному безладі. Він дихав так само важко, не відриваючи від мене свого темного, збожеволілого погляду. Його великі долоні все ще міцно стискали мої стегна, не дозволяючи мені навіть поворухнутися.

Шкіра горіла від його дотику навіть крізь щільний чорний креп моєї сукні. Ця хімія між нами була ненормальною. Вона випалювала всі запобіжники в моєму мозку, змушуючи тіло зраджувати власні принципи. Але цього разу я не збиралася здаватися.

Я вперлася тремтячими долонями в його тверді груди і з силою штовхнула назад.
Він неохоче розтиснув руки, роблячи півкроку від мене, але його погляд продовжував обпікати мене до кісток.

— Ти думаєш, що це все вирішить? — мій голос зірвався на хрипкий шепіт. Я витерла тильною стороною долоні припухлі від його жорсткого поцілунку губи. — Думаєш, якщо ти притиснеш мене до дверей і змусиш моє тіло реагувати, я забуду про те, що ти зробив?

— Еммі... — прогарчав він, роблячи крок уперед, але я виставила руку, зупиняючи його.

— Ні. Стоп. Пристрасть — це не довіра, Власов. Це просто твій інстинкт власника. Ти побачив, що інший самець посмів подивитися на твою жертву, і в тебе зірвало дах. Але я людина. І твоя дружина.

— Ти моє життя, — відрізав він крижаним, відчайдушним тоном. — І я не збираюся вибачатися за те, що хочу вбити будь-кого, хто дивиться на тебе з наміром. Ти належиш мені.

Знову ця платівка?

— А ти належиш своїм страхам! — я гірко розсміялася, обхопивши себе руками. У кабінеті було тепло, але мене трусило від внутрішнього холоду. — Ти так боїшся мене втратити, що готовий задушити мене своїм контролем. Знаєш, що найстрашніше, Артуре? Якщо ти не зупинишся, ти знищиш нас обох.

Я круто розвернулася, намацала за спиною ручку дверей, провернула замок і вискочила в коридор. Я відчувала його погляд між лопаток, поки йшла до сходів. Він пропалював наскрізь, але він не пішов за мною. Він знав, що зараз будь-який його рух тільки спровокує вибух.

Цієї ночі я знову не спала. Я лежала у величезному холодному ліжку, дивлячись у темну стелю. Музика і гості давно роз'їхалися, у будинку панувала мертва тиша.

Я ненавиділа його… але чому тоді так боляче, коли він був не поруч? Чому ліва половина моїх грудей нила так, ніби звідти вирвали шматок плоті? Я кохала цього нестерпного, жорстокого, владного чоловіка більше за власне життя. Але я втрачала себе в ньому. Настав час використати ту владу, яку він сам мені дав.

Ранок зустрів мене сірим небом за вікном. Я піднялася о сьомій, прийняла контрастний душ і одягла строгий брючний костюм молочного кольору. Жодних суконь. Жодних провокацій. Сьогодні я йшла на переговори як бос.

Спустившись на перший поверх, я дізналася від няні, що Артур уже півтори години сидить у своєму кабінеті. Він теж не спав. Я зробила глибокий вдих, заспокоюючи дихання, яке зрадницьки збивалося, і штовхнула двері його кабінету.

Він сидів за столом, втупившись в екран монітора. На ньому була чорна водолазка, яка ідеально підкреслювала широкі плечі. На столі стояла напівпорожня чашка чорної кави. Побачивши мене, він миттєво напружився. Його ідеальні риси обличчя загострилися, а в темних очах промайнула суміш надії та тривоги.

— Еммі, — він підвівся з крісла, спираючись кулаками на стільницю.

— Сядь, Артуре. Це ділова розмова, — я пройшла вглиб кімнати і сіла на шкіряний диван навпроти його столу. Закинула ногу на ногу, випрямивши спину.

Він повільно опустився назад у крісло, не зводячи з мене важкого погляду.

— Я слухаю.

— Післязавтра у Відні стартує щорічний європейський саміт з інновацій у будівництві, — мій голос звучав рівно, без жодної емоції, хоча всередині все стискалося у тугий вузол. — Наша компанія завжди брала в ньому участь. Цього року там будуть ключові інвестори, з якими нам треба закрити угоди після того бардаку, що влаштувала Морозова.

— Я знаю про саміт. Я відправив туди двох наших віце-президентів, — сухо відповів він, насупивши брови. — Я зараз не можу залишити Київ. Занадто багато хвостів треба підчистити.

— Ти й не поїдеш. Поїду я, — я спокійно дивилася йому в очі.

Повисла пауза. Здавалося, навіть годинник на стіні перестав цокати.
Артур повільно кліпнув, ніби не вірячи своїм вухам. А потім його обличчя перетворилося на непробивний граніт.

— Ні.

— Це не прохання, Власов. Я маю п'ятдесят один відсоток акцій. Я офіційна голова ради директорів. Моя присутність там — це знак для ринку, що компанія стабільна і керується твердою рукою. Я лечу у Відень.

— Я сказав — НІ! — він різко вдарив долонею по столу так, що кава в чашці вихлюпнулася на папери. Він зірвався на ноги, обійшов стіл і навис наді мною, як темна, загрозлива скеля. — Ти нікуди не полетиш! Тим більше без мене! Ти хоч розумієш, що люди Морозової можуть все ще бути на волі? Ти розумієш, які там ризики?!

— Я розумію, що найбільший ризик для мого життя зараз — це задихнутися в цьому будинку! — я теж підскочила на ноги, не відступаючи ні на міліметр. Моє підборіддя ледь не торкалося його грудей. — Ти хочеш, щоб я пробачила тобі твою брехню? Ти хочеш, щоб я забрала заяву на розлучення?

Його очі спалахнули. Він важко ковтнув повітря, його жовна заходили ходором.

— Більше за все на світі.

— Тоді доведи мені, що ти бачиш у мені рівну партнерку, а не свою власність. Я лечу у Відень на три дні. І я лечу сама.

— Сама?! — він гірко, зло розсміявся, запускаючи руки у своє волосся. — Без мене? Без Віктора? Без охорони?! Еміліє, ти збожеволіла! Я не пущу тебе одну в іншу країну!