Розділ 10. Ідеальна дружина

Емілія

Моя холодна війна тривала вже три дні. Три нестерпні, задушливі дні в нашій розкішній золотій клітці. Артур дотримувався свого слова: мої картки були заблоковані, охорона не випускала мене навіть на пробіжку за територію маєтку без його особистого супроводу. Я перетворилася на найдорожчого, найдоглянутішого заручника.

Ми майже не розмовляли. Я відповідала йому односкладово, дивилася крізь нього і робила все, щоб показати, що він може замкнути моє тіло, але він втратив мою душу. Проте сьогодні ввечері нам доведеться зіграти виставу, від якої залежало майбутнє його компанії. Тієї самої компанії, де мені належав п'ятдесят один відсоток акцій.

Після скандалу з Морозовою по ринку поповзли брудні чутки. Інвестори нервували. Акції почали просідати. Артуру потрібен був ідеальний фасад, щоб заспокоїти європейських партнерів, і він не придумав нічого кращого, ніж влаштувати закритий благодійний прийом прямо в нашому домі. Я мала зіграти роль щасливої, закоханої та абсолютно задоволеної життям дружини мільярдера.
Він хоче ідеальну картинку? Він її отримає. Але на моїх умовах.

Я стояла перед величезним дзеркалом у гардеробній і холоднокровно наносила на губи червону помаду. На мені була сукня, яку Артур ненавидів. Не тому, що вона була поганою. А тому, що вона була занадто відвертою для його хворобливого власництва.

 Глибокий бордовий шовк щільно облягав фігуру, але виріз на грудях діставав до живота. Ніякого бюстгальтера. Тільки тонка, небезпечна межа між елегантністю і відвертою провокацією.

Я зібрала своє темне хвилясте волосся у високий, недбалий пучок, залишивши кілька пасом падати на ключиці. Вдягла високі підбори. Я виглядала як зброя масового ураження.

Коли я вийшла з гардеробної і підійшла до початку широких сходів, Артур уже чекав на мене внизу. Він стояв спиною до мене, розмовляючи з Віктором. На ньому був ідеальний чорний смокінг. Жодної краватки чи метелика лише білосніжна сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком, що надавало йому того самого хижого, небезпечного вигляду, від якого в мене завжди завмирало серце.

Почувши стукіт моїх підборів, він обернувся. Повітря в холі миттєво стало важким. Його розмова з начальником охорони обірвалася на півслові. Артур завмер, дивлячись на мене знизу вгору, поки я повільно, граціозно спускалася сходинками.

Його погляд обпік мене до кісток. Я фізично відчула, як ці темні, небезпечні очі ковзають по моїх відкритих ногах, піднімаються до талії і зупиняються на глибокому вирізі, коли я злегка повернулася, щоб притриматися за поруччя. Під шкірою на його вилицях заходили жовна.

Віктор, відчувши напругу, мовчки розчинився в тінях коридору, залишаючи нас одних. Я спустилася на останню сходинку. Артур зробив крок назустріч, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Від нього пахло дорогим парфумом, адреналіном і тією темною енергетикою, яка завжди зводила мене з розуму.

— Ти збираєшся довести мене до інфаркту, Еміліє? — його голос пролунав хрипко, нижче ніж зазвичай. Його велика, гаряча долоня лягла на мій  поперек. Шкіра миттєво спалахнула від цього дотику.

— Я збираюся бути ідеальною господинею твого вечора, Артуре Олександровичу, — мій голос був прохолодним, але всередині все тремтіло. Серце калатало як божевільне. — Тобі ж потрібна красива картинка для інвесторів? Насолоджуйся.

Він схилився до мого вуха, обпалюючи його гарячим диханням. Його пальці на моїй спині стиснулися сильніше, притягуючи мене впритул до його твердого тіла.

— Ти знаєш, що я хочу з тобою зробити прямо зараз у цій сукні? — прогарчав він, і по моєму тілу побігли табуни мурашок. — Але ми вийдемо до тих людей. Ти будеш посміхатися, тримати мене за руку, і ніхто з них не посміє навіть подумати про те, щоб подивитися на тебе довше трьох секунд. Бо ти моя. Зрозуміла?

— Подивимося, — зухвало кинула я, вириваючись із його хватки і прямуючи до зали.

Величезна вітальня нашого маєтку перетворилася на світський майданчик. Грала жива класична музика, офіціанти розносили шампанське, сотні людей у дорогих костюмах та сукнях ділили простір, обговорюючи мільйонні контракти.

Дві години я грала свою роль бездоганно. Я посміхалася старим європейським банкірам, підтримувала світські бесіди про мистецтво з їхніми дружинами і дозволяла Артуру тримати мене за талію так міцно, ніби він боявся, що я розчинюся в повітрі.

 Його дотики були власними та важкими. Він мітив свою територію перед кожним чоловіком, який наближався до нас.
Я ненавиджу його... Але чому так боляче? 

 Це питання знову стукало в моїх скронях, коли я дивилася на його ідеальний профіль. Я кохала його до нестями, але його брехня і гіперконтроль душили мене. Я хотіла розбити цю його крижану впевненість у тому, що він контролює абсолютно все.

Нарешті, Артура відкликав убік один із ключових швейцарських інвесторів. Він кинув на мене попереджувальний погляд і відійшов на кілька кроків, залишаючись у полі зору.

Я видихнула і попрямувала до імпровізованого бару, щоб взяти склянку води.

— Такий рідкісний діамант і зовсім без охорони? — пролунав поруч оксамитовий, злегка самовпевнений чоловічий голос.

Я повернула голову. Поруч зі мною біля барної стійки стояв Антон Денисов. Йому було не більше двадцяти восьми. Зухвалий, молодий геній у сфері IT-технологій і, що найголовніше, один із найагресивніших нових конкурентів Артура. Власов його терпіти не міг, вважаючи вискочкою.

Антон був одягнений у стильний темно-синій костюм. Він дивився на мене відверто, без тієї обережності, з якою на дружину Власова дивилися інші гості.

— Охорона завжди поруч. Просто вона добре замаскована, — я легко всміхнулася, беручи свій келих.

— Сумніваюся, що будь-яка охорона зможе зупинити чоловіка, який захоче викрасти вас із цієї нудної вечірки, — він зробив крок ближче. Занадто близько для простого знайомого. Його погляд ковзнув по моєму відкритому плечу. — Артур Олександрович ховає вас від світу. І тепер я розумію чому. Я б теж ховав таку красу від чужих очей.