Розділ 7

Натаніель

​Дзеркало зв’язку потемніло, я важко сперся обома руками на масивний дубовий стіл. Розмова з Його Темною Величністю пройшла… надто результативно.

​Коли я доповів, що випадково одружився з донькою вбитого Світлого ректора, Король не розлютився, о ні… Його холодний, задоволений сміх досі вібрував у моїх скронях.

​— Це просто подарунок долі, Рейвенхарте! — заявив Темний монарх, потираючи масивні персні. — Світлі вже напевно готуються кричати про порушення перемир'я, але ваш випадковий шлюб сплутав їм усі карти. Вона — ідеальна наживка. Той, хто влаштував цю різанину, обов'язково прийде за дівчиною, щоб прибрати єдиного свідка або завершити розпочате. Тримай її якнайближче. І обов'язково привези на Осінній Бал. Ми виставимо її перед обома дворами, і подивимося, хто клюне.

​Наживка. Просто приманка для вбивці.

​Від цих слів глибоко всередині щось вибухнуло. Тіні в кутках кабінету витягнулися, реагуючи на мій стан.

​Моїм головним завданням було знайти того, хто вбив попереднього ректора, перш ніж ця іскра розпалить нову, нікому не потрібну війну.

​Я був дізнавачем. Використовував людей як інструменти щодня задля процвітання світу двох світил, але думка про те, що ця дівчина, яка ще годину тому стояла босоніж на крижаній росі... стане просто шматком м'яса на гачку... викликала гостре бажання розтрощити дзеркало на дрібні друзки. Не для того я двічі рятував їй життя, щоб самому відвести на ешафот.

​Різко видихнувши, підійшов до мармурової чаші й вмився холодною водою, щоб хоч трохи отямитися. Втома давалася взнаки, дуже важко було стримуватися при Королі.

​Безодня.

​Стиснув руки.

​Згадав, як кілька годин тому, почувши такий нетиповий для цього місця сміх у саду й вийшовши глянути, хто це, побачив там її. І просто застиг, онімівши, спостерігаючи, як дівчина кружляє в росі, і вперше за довгі роки відчув щиру цікавість. Жодна леді, яку я знав, не ходила босими ногами по траві, тим паче не з’являлася на людях в халаті, а ще не сміялась так… так легко, радіючи  сонцю. Можливо, Евелін просто раділа життю, але її чистий сміх на тлі нещодавнього вбивства батька викликав у моїй голові гострий дисонанс. Якби я не знав про пам'ять, то одразу ж покликав би дівчину на допит. Ситуація обеззброювала. Як і її реакція на те, що хтось побачив ці миті… Не збентеження, притаманне леді, а погляд загнаного звіра, який не довіряв тому, хто стояв перед ним.

​Хмикнув, згадавши, як після моїх слів вона сказала щось там про відвар «десять з десяти», який магічно додав їй сил. І здивувалася, що леді не кружляють по траві босоніж, що це вони роблять дарма і втрачають багато.

​Я не стримав усмішку.

​Сказавши, що змерзла, дівчина втекла в кімнату, залишивши по собі купу запитань у моїй голові.

​Як мені вберегти ту, яка взагалі не усвідомлювала, наскільки небезпечний світ навколо неї? І як би поводився я, нічого не пам’ятаючи? Чи сидів би просто так у кімнаті? Навряд.

​Я вийшов з кабінету.

​Злість на Короля змішувалася з роздратуванням на самого себе. Дарма я розповів Королю, та хіба міг інакше? Він все одно б дізнався через варту чи за кілька днів…

​Різко видихнувши потер перенісся. Мені потрібно було обстежити маєток, якщо тут вже були вбивці, то якось вони сюди пробралися. Треба було знайти хоч якісь зачіпки. І, можливо, подвоїти варту.

​Безшумно спустився сходами на перший поверх. У маєтку мало б бути тихо, адже я залишив тут лише перевірених людей. Але з боку кухні долинали дивні звуки: глухе гупання, брязкання металу і знайомий, роздратований голос.

​— Та відійдіть ви від мене! — лунало з-за важких дверей. — Я сказала, не чіпайте, бо обпечетеся! Це не піч, а портал у пекло якийсь!

​Рвучко відчинив двері, готовий спопелити будь-кого на місці.

​І завмер на порозі. Усі грізні слова застрягли в горлі, тіні втягнулися в пальці.

​Двоє моїх мовчазних вартових і суворий Темний кухар втиснулися в дальній кут кухонного приміщення, намагаючись злитися з кам'яною стіною. Вартові тримали долоні на руків'ях мечів, а кухар витріщив очі прикривався мідною тацею. ​В центрі стояла леді Евелін де Міраль.

​Зелений халат валявся на стільці. Дівчина залишилася в моїй чорній сорочці, яка прикривала тільки її… я прокашлявся… стегна. Закотивши задовгі рукави вище ліктів, Евелін поралася біля столу. Її біле волосся було стягнуте на потилиці й заколото — я ковтнув — виделками з обох боків. На столі перед нею височіла гора нарізаних овочів і розкатаного тіста. Дівчина була перемазана борошном. Білий пил вкривав її тонкі руки, темну тканину моєї сорочки і... велика, біла пляма красувалася прямо на кінчику її носа.

​Вона зосереджено і люто воювала з магічною заслінкою печі, тримаючи дерев’яну лопатку, як бойовий меч.

​— Що. Тут. Відбувається? — мій голос прозвучав набагато глухіше і жорсткіше ніж я планував.

​Вартові синхронно виструнчилися, а кухар винувато кашлянув:

— Мій лорде... Ми намагалися пояснити, що кухня — не місце для леді. Але вона відібрала в мене ніж для м'яса і наказала не заважати.

​Евелін різко обернулася. Здула пасмо волосся, що впало на очі, і подивилася на мене без краплі збентеження. Груди її важко здіймалися.

​— Ваш кухар збирався варити мені якийсь прозорий бульйон, — заявила вона таким тоном, ніби це була спроба отруєння. — Вибачте, будь ласка, але оці ваші супчики-бульйончики — не їжа… Тепер я зрозуміла, чому місцеві леді виглядають отак.

​Вона емоційно розвела руками, і краї моєї чорної сорочки зрадницьки підскочили ще вище. Я різко відвів очі й кинув на вартових такий погляд, що чоловіки синхронно втупилися в кам'яну підлогу, раптом знайшовши її неймовірно цікавою.

​— Якщо я не з'їм нормального м'ясного пирога, то вашим оцим сектантам не буде за ким приходити, — продовжила дівчина. — А місцевим кулінарам я поки що не довіряю. Без образ, хлопці.