Розділ 6

Аліна

​Залишившись наодинці, я довго дивилася на зачинені двері.

​«Звикайте, леді: ви більше не самі».

​За всі свої двадцять чотири роки життя я ніколи не чула цієї фрази. Вона здавалася абсолютно чужорідною в моїй реальності. Але водночас від неї віяло спокоєм і впевненістю, що цього разу хтось стоятиме поруч…

​Але ж я не у своєму світі, та й, дідько, не у своєму тілі. Чи сказав би Натаніель це, якби побачив мою справжню, далеку від ідеалу зовнішність?

Не знаю.

​Тож, ким би не був той, хто переніс мене сюди, навіть якщо це просто ігри мого помираючого мозку, я була йому вдячна бодай за таку ілюзію.

​Змусила себе допити відвар відчуваючи слабкість, яка дико дратувала. Розпливатися калюжею біля ніг ректора щоразу, коли він поруч, я не мала жодного бажання. Відставивши порожнє горнятко на тацю, відчула, як адреналін потроху відступає, залишаючи місце для логіки.

​За кілька годин на самоті твердо вирішила: поки що житиму в цих обставинах. Я існую там, де мій розум. А він зараз тут. Чи то в пеклі, чи то замкнений у власній підсвідомості, чи в якійсь книзі або грі… байдуже. Я була тут і зараз. І мене знову були готові випиляти навіть звідси, але цього разу я просто так не здамся.

​А для цього потрібно розгадати загадку. Кому вигідна смерть цієї родини?

​Отже, пазл складався в дуже недуже картинку. Ректора вбили. Донька зникла й хтось хотів щось зробити з нею на тій кам'янюці. Щось там про Світлих і Темних — я взагалі не вдупляла. Потрібно було випитати в Натаніеля якомога більше, посилаючись на амнезію. Якщо він такий надійний, яким хоче здаватися, то хоч щось та й розкаже заради моєї безпеки. От і перевірю, наскільки йому не все одно на раптову дружину.

​Хоча для нього було б чудовим виходом із ситуації просто виставити Евелін за ворота і свиснути: «Егей, вона тут! Налітай!»

Мене знову накрило тугою. У грудях ніби поселився тяжкий камінь, завдаючи тягучого болю… Мені було шкода Евелін. Вона жила у своєму ідеальному світі, мала люблячого батька — не хухри-мухри, а самого ректора якоїсь там академії! — а потім в одну мить залишилася сиротою. Прямо як я. Аліна з дитбудинку та аристократка Евелін — ми обидві виявилися сиротами, яких доля жбурнула на саме дно.

​Я нервово гмикнула, коли в голову прийшла абсурдна думка. Я ж читала такі книги. Що, як ми просто помінялися місцями? Що, як зараз ця ніжна леді прокинулася в моєму побитому життям тілі десь у лікарні мого світу і змушена розбиратися з моєю реальністю? Залишалося тільки подумки побажати їй удачі. Вона їй там точно знадобиться.

​Усіма силами я намагалася відігнати жахливу думку про смерть душі власниці цього тіла. Стиснула зуби. Ні, повністю розклеюватися мені зараз не було коли. Буду думати, що Евелін жива. Нехай у моєму тілі чи будь-де інде, але жива.

​Перевела погляд на чужі руки з довгими, тонкими пальцями і чорною руною на зап'ясті.

​Мій новоявлений чоловік. Натаніель... Ра…Пта…якось-там.

​Що я про нього знала? Аж нічого, крім того, що тепер ректор академії він. Такий молодий, а вже ректор…

​Дивно відчувати себе поруч із незнайомцем у безпеці. Чоловік так вміло підбирав слова, підкріплюючи їх вчинками, що йому хотілося вірити. Але я не вірила. Нікому не можна вірити, всі брешуть заради власної вигоди. На жаль, це теж не світ рожевих поні.

​Але бодай у ліжко одразу не поліз. За це йому плюс у карму. Звісно, до діла б і не дійшло — курс самооборони я проходила ще з дитинства в дитбудинку… Але була вдячна, що застосовувати зараз ці знання на практиці мені не довелося. Поки що.

Залишатися в ліжку було фізично нестерпно. Мені завжди краще думалося в русі. Та і як я дізнаюся про цей світ більше, якщо сидітиму в чотирьох стінах, ще й без Інтернету? Цікаво, чи є в них тут щось подібне до мережі? Чи доведеться діяти по старинці?

Точно, книги! Недарма ж я стільки років пропрацювала бібліотекаркою. Що, як знайти бібліотеку, прочитати базові речі про цей світ, а потім розпитати про це Натаніеля під виглядом амнезії? Так я перевірю, чи правду він мені говорить, чи просто вішає локшину на вуха.

Це вб'є одразу двох зайців...

Роззирнулася довкола. Ну не кімната, а парадний зал Людовіка XIV, їй-богу! Усюди позолота, химерна ліпнина на стелі, важкі гобелени й кілометри дорогої тканини на вікнах. 

Мої очі зупинилися на дзеркалі в повний зріст, обрамленому в масивну раму. Повільно підійшла до нього, завмираючи перед відображенням.

Звідти на мене дивилася Евелін.

Бліда шкіра, великі блакитні очі, тонкі аристократичні риси обличчя, біле волосся яке досягало сідниць. Вона була красивою, наче порцелянова лялечка, але якоюсь хворобливо тендітною, мов кришталь. Таку тільки ставити у вітрину на оксамитову подушечку й милуватися, боячись дихнути зайвий раз. І як дівчина взагалі жила стільки років у цьому крихкому тілі, де навіть різкий вітерець здавався загрозою? Скільки їй років? Дев'ятнадцять? Виходило, що я не тільки відмотала час назад, але й отримала такий дивний преміум-скін, з яким поки не знала, як дати собі раду, щоб випадково не зламати.

Темна сорочка ректора контрастувала з білою шкірою й прикривала дівочий стан лише до філейної частини. Похитавши головою, я підійшла до великої дерев'яної шафи. Всередині було порожньо, не рахуючи якогось припиленого щільного халата гидкого зеленого кольору, що самотньо висів на гачку.

Діставши його, я струснула пилюку, гучно чхнула і накинула на плечі. Звісно ж, миттєво в ньому потонула, тож довелося кілька разів підкотити рукави. Халат пахнув чимось трав'яним, нагадуючи пересушену лаванду, і неприємно, жорстко торкався шкіри, але принаймні надійно приховував голі коліна.

Обережно визирнувши в коридор, я переконалася, що нікого немає. Босими ногами пройшла по холодній підлозі, зазираючи у просторі порожні кімнати, дуже схожі за оформленням на ту, з якої вийшла. Добравшись до сходів, я роззирнулася на всі боки й навшпиньках спустилася на перший поверх.