Розділ 5

Натаніель

Я стояв біля вікна у своєму тимчасовому кабінеті, дивлячись на сіре ранкове небо, і методично перебирав факти.

Єдина донька вбитого Світлого ректора зникає, а потім раптово з’являється, та ще й виявляється дружиною нового Темного ректора.

Якби я розслідував цю справу зі сторони, то першим би кинув у катівню самого себе. Ідеальний мотив: Темний прибирає конкурента, щоб не чекати ще кілька років, а його доньку силоміць бере за дружину, щоб маги легше сприйняли заміну й «трагічний випадок». За бажання таку справу можна було б закрити за добу. ​Або ще краще: донька допомагає вбити власного батька через те, що він був проти її стосунків із Темним. А потім робить із себе жертву, повертаючись уже його законною дружиною.

Втомлено потер обличчя руками.

Якщо ж відкинути маячню, то в голову лізла інша, цинічна думка: чи могла вона це спланувати? Вбити батька, а потім розіграти втрату пам’яті, щоб уникнути допиту?

Різко видихнув. Ні, дівчина — жертва. Вона була за крок від смерті й не могла передбачити, що єдиним способом витягти її з-за межі виявиться прадавній ритуал шлюбу. Та й узагалі, навіщо їй було добровільно зв’язуватися зі мною? І який мотив убивати власного батька? З чуток він був добрим і справедливим, його поважали обидві сторони, а з донькою були гарні стосунки.

Але тоді виникало інше питання: навіщо фанатикам знадобилося тягнути її так далеко живою? Якби хотіли просто усунути — вбили б у ліжку, як батька.

Згадав кристал. Він повільно, крапля за краплею, викачував життєву енергію дівчини. Це — найбрудніша, заборонена магія. Навіщо їм такий колосальний об'єм чистої сили? І чому саме Евелін де Міраль?

Мені критично необхідно було відновити її пам'ять. Розгадка тієї ночі могла бути схована в голові дівчини.

Двері тихо рипнули. Я повернувся до кімнати з коридору, тримаючи в руках тацю зі сніданком.

Жодна жива душа в маєтку не повинна була знати, хто тут ховається. Місцева прислуга чудово знала Евелін. Добре, що вночі її обличчя ніхто не розгледів. Сьогодні персонал замінить Темна варта. А поки один із найкращих дізнавачів Темного Королівства працював розносником їжі.

Саме через секретність дівчина змушена була носити мою сорочку. Її власні кімнати були опечатані, а речі винесені під час обшуку ще три дні тому. Довелося імпровізувати.

Штовхнув двері спальні. Вчорашні новини мали б розмазати дівчину по стінці. Внутрішньо згрупувався, готуючись до істерик, хоча руна мовчала.

Евелін сиділа на краю ліжка, зсунувши ноги на підлогу, і з уперто стиснутими губами намагалася застібнути дрібні ґудзики на занадто довгих манжетах моєї чорної сорочки.

— Цілитель заборонив вам вставати, — рівно промовив я, ставлячи тацю на столик.

Евелін підняла голову, її обличчя було все ще бліде.

— Мій... батько. Він справді мертвий? — голос звучав хрипко після сну, але не тремтів.

— Так. Його вбили у власній спальні.

Щойно ці слова злетіли з моїх губ, як я стиснув щелепи.

Бовдур. Звик допитувати вбивць і віддавати накази вартовим, а не повідомляти тепличним леді про смерть їхніх рідних. 

Проте дівчина кілька секунд просто дивилася у стіну. На її лобі залягла зморшка, ніби вона намагалася скласти пазл із деталей, яких не мала. Моя прямолінійність ніби зовсім її не зачепила.

— А моя матір? — тихо запитала вона.

— Померла, народжуючи вас.

— Дідусі? Бабусі? Брати? Сестри?

Повільно похитав головою:

— Нікого. 

Я ковзнув очима по чорній мітці на її руці. Дівчина перехопила мій погляд.

— Але я не пам’ятаю… — почала вона.

— Це сталося випадково. На тому чортовому вівтарі активізувалася стародавня магія і чомусь вирішила, що ми варті одне одного до кінця життя.

Дівчина витріщилася на руну:

— О… То ми не…

Її щоки раптово залив густий рум'янець. Уява явно намалювала традиційніший спосіб закріплення шлюбу. Я ледь помітно смикнув куточком губ і прокашлявся:

— На камені я побачив вас уперше і перехопив вашу руку, щоб врятувати.

Вона голосно видихнула.

— Он як. Дякую.

Я кивнув. Дівчина секунду помовчала, а потім примружилася:

— Тоді звідки ви стільки знаєте про мою сім'ю?

— Про єдину родину Світлого ректора знають усі Землі Двох Світил. Це не державна таємниця, — спокійно відбив я, приховуючи, що вивчив її особисту справу ще дорогою сюди.

Через чорну руну на моєму зап'ясті прокотилося слабке, але чітке відлуння туги. Тонкий, щемливий смуток. Я завмер. Їй було боляче. Дівчина не пам'ятала цих людей, але певно усвідомлювала, що залишилася абсолютно сама в цьому світі.

Напевно, це жахливо — втратити батька і навіть не мати змоги згадати його обличчя. Хоча... я подумки гірко усміхнувся. Я б із радістю стер з пам'яті свого і все, що з ним пов'язано.

— Отже, я зовсім сама і комусь для чогось потрібна мертвою… Зручно, — її голос вирвав мене з думок. Реакція бійця в оточенні. Її м'яка зовнішність різко контрастувала з цим сталевим характером.

— Їжте, — я кивнув на тацю. — Вам потрібні сили. І… ви не самі. Тепер точно ні.

— Це ж збіг обставин, — сухо констатувала вона факт. — І що ви самі про це думаєте?

Сумно усміхнувшись і намагаючись удати невимушеність, Евелін потягнулася до горнятка з відваром. Але тіло після крововтрати мало іншу думку щодо її незламності. Пальці зрадливо затряслися. Порцеляна жалібно брязнула, кілька крапель гарячої рідини хлюпнули їй на зап'ястя.

Дівчина роздратовано видихнула крізь зуби і стиснула пальці сильніше, відчайдушно намагаючись утримати чашку.

— Дозвольте.

Я зробив крок уперед. Мої долоні обережно накрили її тремтячі кисті. Евелін інстинктивно смикнулася, напружившись, наче наляканий звір, але я не відпустив, лише плавно перебрав вагу горнятка на себе.

— Своєю впертістю ви не повернете втрачену кров, леді, — мій голос прозвучав м'якше, ніж я планував. Я сам підніс горнятко до її губ. — Пийте.