Розділ 4

​Аліна

Свідомість поверталася повільно, уривками. Тіло здавалося неймовірно важким, але під спиною відчувалося щось напрочуд м'яке. Я б із задоволенням поспала ще років п'ять, але чиїсь голоси над вухом наполегливо витягували мене з рятівної темряви.

​— Вона житиме, лорде ректоре. Тіло виснажене, колосальна крововтрата і магічний шок. Але ваш... гм... вельми радикальний метод порятунку стримав її душу, — промовляв незнайомий старечий голос.

​— Мене цікавить тільки те, коли вона прийде до тями, цілителю, а не оцінка моїх методів, — у низькому, сухому тембрі Натаніеля чулося неприховане роздратування.

​— Організм відновлюється. До ранку має отямитися, — спокійно відповів старець. Пролунав звук скла, ніби хтось ставив флакони на тумбочку. — А поки дозвольте мені... привітати вас із законним шлюбом.

​Повисла важка, дзвінка пауза. Я прямо фізично відчула, як температура в кімнаті впала на кілька градусів.

​— Якщо ви закінчили свою медичну роботу, метре, пропоную утриматися від світських бесід, — голос Натаніеля звучав тихо, але від нього шкірою пробігли мурашки.

​Я не витримала. Горло пересохло, але мій хрипкий голос розрізав напружену тишу:

​— Можна трохи тихіше? Голова в такому тумані, ніби зараз лусне.

​Я важко розплющила очі. Світло від настінних світильників спочатку різонуло по зіницях, але швидко сфокусувалося. Я лежала у величезному ліжку під балдахіном, у кімнаті, розмірами схожій на спортзал мого дитбудинку.

Біля самого ліжка метушився сивий чоловік у мантії, а трохи віддалік, спершись плечем на одвірок, стояв мій новоспечений, неймовірно похмурий чоловік. Натаніель встиг зняти закривавлений камзол і зараз стояв у чорній сорочці. Його напружені плечі на мить ледь помітно опустилися, а між бровами розгладилася глибока зморшка.

​​Я кволо піднесла руку до обличчя, очікуючи відчути кірку засохлої крові, але пальці ковзнули по гладкій шкірі. Недовірливо опустила погляд на свою долоню — жодної червоної чи брудної плями. До того ж від мене ледь відчутно пахло милом. Хтось встиг змити з мене липку кров із жертовного вівтаря та бруд від шаленої нічної скачки. Навіть волосся не лежало ковтуном, а було обережно розчесане й ніби спадало водоспадом по плечах.

​Цілитель миттєво підніс світильник, вдивляючись у моє обличчя, і раптом різко зблід. Флакон у його руці ледь не вислизнув на підлогу.

​— Світлі Небеса... — старець відсахнувся. — Леді Евелін? Евелін де Міраль?

​Натаніель завмер. Його рука, що до цього спокійно лежала на поясі, різко смикнулася. На якусь долю секунди він перестав дихати, ніби натрапив на невидиму стіну. А потім в один довгий, майже хижацький крок опинився поруч, відтісняючи лікаря. Його сірі очі звузилися, скануючи моє обличчя так, ніби бачили вперше.

​— Донька вбитого Світлого ректора? — його голос пролунав різко, як удар батога. — Ви впевнені, цілителю?

​— Звісно, її тато працював у академії не один рік! — старець нервово облизав пересохлі губи, а його пальці так сильно вчепилися в саквояж, що кісточки побіліли. Він кинув швидкий, насторожений погляд на чорну руну на зап'ясті Натаніеля і мимоволі зробив крок назад. — Але ж... вона зникла в ніч убивства батька. Три дні тому. А тепер... тепер вона ваша дружина? Ви кажете, що рятували її таким чином?

​У кімнаті запанувала тиша.

​Я відчула, як холодок побіг по моїй спині. Натаніель стояв незворушно, але якимось дивним, незрозумілим відлунням глибоко всередині себе я раптом відчула колючий спалах його монументального охрініння. Звідки взялося це відчуття — я не мала жодного поняття.

Мозок аналізував почуту щойно інформацію.

​Він ректор академії, який щойно одружився з донькою свого вбитого колеги. Чи він… 

Мої очі розширилися.

Чи він приїхав займати місце вбитого батька цієї доньки? 

О, Боже…

Я перевела погляд на блідого старця.

​О так, дідусю, я прямо бачу, як у твоїй голові новий ректор і зникла донька щойно стали головними змовниками року.

​Натаніель зробив плавний крок до цілителя.

​— Слухайте мене дуже уважно, метре, — його голос знизився до шепоту в якому я вловила погрозливі нотки.

 — Якщо хоч одна жива душа за межами цієї кімнати дізнається, що Евелін де Міраль жива... і що вона тут, я особисто подбаю, щоб ваше життя стало дуже коротким. Ви мене зрозуміли? Це питання світової безпеки.

​Цілитель судомно ковтнув, ще міцніше притискаючи саквояж до грудей, і швидко закивав.

​— Т-так, лорде ректоре. Звісно.

​Він задкував до дверей, коротко вклонився і вислизнув у коридор, тихо, але щільно зачинивши за собою двері.

​Натаніель повільно опустив погляд на своє зап'ястя, де ховалося чорне татуювання, а потім перевів його на мене. Він потер перенісся, здаючись раптом просто смертельно втомленим чоловіком, який не спав кілька діб.

​— Твою ж матір, — ледь чутно, з крижаним розпачем видихнув мій законний чоловік.

​— Знаєте, як для ректора навчального закладу, у вас доволі специфічний словниковий запас, — хрипко озвалася я, намагаючись натягнути ковдру трохи вище.

​Чоловік не став наближатися до ліжка. Натомість зберіг безпечну дистанцію, дивлячись на мене своїми пронизливими сірими очима. 

​— Гумор — це добре. Він допоможе вам не збожеволіти, — спокійно, але дуже серйозно відповів він. — Лежіть тихо. Ті, хто поклав вас на вівтар, впевнені, що ритуал завершився вашою смертю, принаймні допоки не знайдуть своїх мертвих соратників. Якщо вбивця вашого батька дізнається, що ви живі, вас знищать ще до того, як я встигну надіслати звіт Королю.

​Я нервово ковтнула. 

Померти, знову?

Моє тіло здригнулося.

Якось не хотілося знову відчувати той біль… Але… Якщо я тут помру, можливо, просто оговтаюся у своїй реанімації? Ризикувати й перевіряти цю теорію чомусь зовсім не хотілося.

​— І який вихід із цієї ситуації ви пропонуєте? — тихо запитала я.