Розділ 2

Аліна

​Вереск гальм, а за ним глухий удар.

​Асфальт, мокрий від ранкового дощу, боляче врізався в обличчя. Остання думка перед темрявою була до смішного безглуздою.

Я так і не здала звіт, завідувачка мене точно вб'є.

​А потім мене виштовхнуло в реальність із такою силою, ніби пропустили через центрифугу й зібрали наново.

​Приходячи до тями, я відчула, що лежу на чомусь твердому й крижаному. Праве зап'ястя горіло так, наче я ошпарила його окропом. Чужі жорсткі пальці стискали мою руку мертвою хваткою.

​Я різко розплющила очі.

​Наді мною нависав чоловік у темному, щільному камзолі. Його обличчя нагадувало хижого птаха — гострі вилиці, зціплені щелепи, важкий погляд. В очі одразу кинулися сліди крові на його руках.

​Нас обох збила машина?

​Чоловік важко дихав, дивлячись прямо на мене. Його погляд ковзнув нижче. Я скосила очі. На моїй шкірі, переплітаючись із таким самим візерунком на його зап'ясті, пульсував і повільно згасав чорно-золотий символ, схожий на руну з книжок.

​— Вітаю у шлюбі, леді, — похмуро констатував чоловік.

​Його голос був низьким, вібруючим і не містив жодної краплі радості.

​Я кліпнула. 

Може, це пекло? Якщо так, то адміністрація підійшла до справи з фантазією: кам'яний вівтар, калюжі крові, і навколо в неприродних позах валяються люди в балахонах. Справжнісінькі трупи.

​Що ж, якщо в пеклі одразу по прибуттю видають таких розкішних, хоч і моторошних чоловіків, то мої гріхи оцінили досить високо.

​Дитячий будинок, у якому я виросла, навчив мене двох речей: ніколи не вірити чужим словам і миттєво оцінювати обстановку. А вона виглядала як повна габела.

​— Розлучення через суд чи за згодою сторін? — мій голос прозвучав хрипко і... зовсім інакше. Це була не моя тональність.

​Брови незнайомця ледь помітно здригнулися.

— Через смерть одного з подружжя, — сухо відповів він. — Інших способів немає.

Він відпустив мою руку, але печіння від татуювання нікуди не зникло. Діставши з кишені чорну хустинку, чоловік методично почав витирати кров із пальців.

​— Як ваше ім'я? — сухо запитав він, розглядаючи мене уважним поглядом, від якого хотілося закритися бодай чимось.

​Я сіла. Тіло слухалося погано. Воно здавалося легшим, дрібнішим. Мокрий шовк білої сукні нагадував вбрання з театральної вистави про старі часи. Ніколи в житті я таке не носила.

​Машинально подивилася на свої руки. Тонкі, ідеально доглянуті пальці, бліда шкіра. Жодного сліду від старого опіку, який я отримала на кухні притулку у дванадцять років. Жодного мозоля від важких старих коробок з книжками.

​Це були не мої руки. Мене збила машина. Я померла.

​Паніка вдарила в груди, перекриваючи кисень, але я силоміць заштовхала її назад. Істерика буде потім. Роздуми про якийсь там «шлюб» — теж. Якщо я почну верещати зараз, цей тип із закривавленими руками просто залишить мене тут, серед трупів. Сказати йому правду? У найкращому разі він здасть мене місцевим санітарам. У найгіршому — доб'є на цьому ж камені.

​Навколо діялася повна чортівня, і логіка в моїй голові просто зламалася, перебираючи варіанти.

​— Я... я не пам'ятаю, — торкнулася скроні, де під волоссям справді запеклася кров. Сказала хоч якусь правду. Я гадки не мала, чиє тіло зараз займаю.

​Дідько, звучало так, ніби я влізла у чужий костюм. А можливо, я в комі й це все сон, який може тривати роками?

​Скільки історій я чула про те, що люди приходили до тями через багато років і розповідали, що прожили цілі життя у такому стані. 

​Я зачепилася за цю думку як за рятівне коло. Можливо, мозок, начитавшись купи літератури, підкинув мені саме такий дивний сюжет. Якщо це так і це на роки… То потрібно було хоча б спробувати вникнути у свої реанімаційні фантазії.

​Що там робили героїні в книгах, які прокидалися не собою? Ах так…

​— Нічого не пам'ятаю. Хто ви такий? — я застогнала, тримаючись за голову.

​Чоловік важко зітхнув.

​Я хотіла нервово хіхікнути, але прикусила язика. На його обличчі чітко читався субтитрами такий глибокий, майже трагічний рівень роздратування, що я з останніх сил стримувала істеричний сміх крізь сльози. Мій шоковий стан явно ще не минув.

​— Тільки втрати пам’яті мені не вистачало для повного щастя, — прогарчав він, відкидаючи закривавлену хустинку. — Я — Натаніель Рейвенхарт. Ваш новий чоловік і, за сумісництвом, ректор Академії Двох Світил, куди я… — він пройшовся по мені поглядом, — ми, зараз прямуємо. Підводьтеся, дружино. У нас немає часу на сімейні сцени. Сюди скоро можуть навідатися дружки цих фанатиків.

​Чоловік простягнув мені руку — широку, вкриту жорсткими мозолями.

​Я проігнорувала її. Сперлася долонями об холодний вівтар і спробувала встати сама. Ноги миттєво підкосилися. Граніт стрімко полетів в обличчя, але впасти я не встигла.

​Залізні руки перехопили мене за талію просто в повітрі, одним ривком ставлячи на ноги. Він тримав мене міцно, без жодного натяку на ніжність.

​Угу, тобто шлюб у нас не по любові. Ясно.

​— Я вам не ворог, — Натаніель кивнув на татуювання на моїй руці. — Тепер точно ні. Тому гордість залиште для когось іншого, леді.

​Він не став чекати, поки я зроблю кілька кроків. Просто підхопив мене на руки, наче я нічого не важила, і широким кроком рушив у темряву. Я рефлекторно вчепилася в комір його камзола, щоб не впасти.

​За кілька десятків метрів, нервово б'ючи копитом землю, стояв величезний чорний кінь.

​Натаніель закинув мене в сідло. Від цього не надто делікатного маневру мокрий шовк сукні безсоромно задерся майже до середини стегна, оголюючи шкіру. Чоловік одним плавним рухом застрибнув позаду. Його широкі груди втиснулися мені в спину. Одна рука перехопила шкіряні повіддя, інша, мов сталевими лещатами, обхопила мене впоперек живота, намертво притискаючи до себе, і водночас різким, ледь помітним рухом накинула край свого щільного камзола мені на голі стегна, ховаючи їх від нічного холоду.