Заберіть вашу дружину!

Ігор

Як я люблю ось цю передноворічну атмосферу, коли в повітрі витає запах свята, мандаринів і якогось особливого затишку. В такі миті я одразу поринаю спогадами у дитинство, згадую вже покійних бабцю і діда, закинутий хутір з восьми хат, смачну ароматну випічку і відчуття спокою, якого зараз так не вистачає через повсякденну метушню і постійну роботу. Минули роки, я став успішним юристом, відкрив власну справу, але традицій своїх не змінив. Мабуть, саме ці спогади і бажання, хоча б на декілька днів відгородитися від цивілізації, з року в рік тягнуть мене в рідні краї. І хоча з тих восьми хат залишилось лише три, я все одно, вже за традицією, споряджаю автомобіль, запасаюсь харчами і питною водою, беру з собою вірного кудлатого товариша Рекса і відправляюся відпочивати на дідову дачу.

Цього року навіть природа сприяє створенню святкової атмосфери, вкривши білосніжними шатами землю і заховавши під пухкою ковдрою сірість і бруд.

— Рекс, на місце! – відчиняю псу дверцята і він з неабиякою виваженістю застрибує на переднє сидіння позашляховика.

Гриюкнувши дверцятами з іншого боку, я сідаю за кермо і ми вирушаємо в нашу подорож. 

Незважаючи на невеликий снігопад, дорога розчищена, настрій відмінний, навіть Рекс заворожено дивиться у вікно і задоволено сопе. Як же довго я чекав цього усамітнення, це такий кайф, хоча б раз в рік залишитися на одинці з природою, посеред густого лісу, де жодна душа не зможе тебе знайти. 

Не встигаю виїхати з міста, як телефон  озивається набридливим вхідним дзвінком змушуючи мене голосно вилаятись поглянувши на дисплей.

— Трясця!

Номер невідомий, але якщо це знову з роботи, присягаюсь, я точно вимкну його до біса на весь тиждень! Ненавиджу, коли відпочинок починає перетинатися з роботою.

— Слухаю! – роздратовано відповідаю одночасно сигналячи якомусь навіженному, що вирішив підрізати мене на повороті.

— Добрий день, — жіночий голос, що звучить з динаміка привертає мою увагу. — Вас турбує медсестра з третьої міської лікарні Києва. Ваша дружина вчора потрапила в ДТП.

Бачили б ви мої очі, коли я почув слово «дружина». Навіть Рекс здивовано гавкнув, а потім жалібно заскавулів, наче йому дійсно стало дуже шкода.

— Вона сильно вдарилась головою, від чого, ймовірно, частково втратила пам’ять. Ви тільки не хвилюйтесь, загалом дівчина не постраждала… Як добре, що вона пригадала ваш номер, в мене аж від серця відлягло. В бідолашної згоріли всі документи, тому ми навіть імені її не знаємо. Вона дуже просить, щоб ви приїхали і забрали її додому. Зараз їй підтримка потрібна, і щоб поруч була рідна людина...

Медсестра й далі продовжує щось розповідати, але я її вже не слухаю. Руки самі різко викручують кермо розвертаючи автомобіль в протилежному напрямку. Бідний Рекс починає голосно скавуліти від неочікуваної зміни маршруту, а я взагалі не знаю, навіщо це роблю.

— Ми скоро будемо, — натомість відповідаю медсестрі, а сам досі перебуваю під впливом незрозумілих мені емоцій.

Зараз я не можу пояснити свій вчинок і сам не знаю навіщо взагалі їду в лікарню, адже в мене немає ніякої дружини та й одруженим я раніше ніколи не був.

***

Катя

— Ну ось, мила, а ти хвилювалась!  Ну і що, що немає на пальці обручки,  теперішня молодь рідко їх носить. Скоро примчить твій довгожданний, заспокоїть, приголубить, відігріє гарненько і пам’ять потихеньку повернеться, головне не засмучуватись, не напружуватись  і не лити даремно сліз.

Слова невгамовної медсестри Олі трохи підбадьорюють і вселяють в серце крихту надії, що той номер, цифри якого я чомусь не забула, дійсно належить моєму чоловікові. Однак, мене все одно лякає те, що я нічого не пам’ятаю.  

Хто я? Як мене звати? Скільки років? Куди я їхала на тому таксі і яким дивом вижила? Я не пам’ятаю елементарних речей і це так лякає, наче дорога у невідомість. Таксист досі перебуває у важкому стані в реанімації, а на мені немає жодної подряпини. Лише головою трохи стукнулась і забула, хто я така. Подумаєш… З ким не буває?

Це я звісно так жартую, втішаю себе дивлячись порожнім поглядом у вікно, за склом якого кружляють невагомі сніжинки. Цікаво, раніше я любила зиму? А друзі в мене були? Батьки? Діти? Кіт? Собака?

Чоловік… В мене є чоловік, який з хвилини на хвилину буде тут, але навіть його я не пам’ятаю… Уявлення не маю, який він… Високий? Низький? Привабливий? А, може, він лисий? Я б не хотіла… А, може, з бородою? Які в нього очі, характер, звички?

В голові жодної думки, жодного припущення, тільки порожнеча і страх перед майбутньою зустріччю.

— З собакою не можна! – цей голос я впізнаю миттєво, але подумати ні про що не встигаю, бо в мою палату залітає величезний собака породи хаскі, з розбігу застрибує на ліжко і… починає мене облизувати.

Матінко рідна, я думала він мене зараз зжере! Присягаюсь, в мене ледве серце не зупинилося від страху!

— Рекс, до мене! – командує грубий чоловічий  голос. - Кому сказав! – а потім з'являється і він сам…

Високий, з короткою темною бородою і важким насупленим поглядом. Широкі плечі заховані під коричневу теплу куртку, на голові  в’язана шапка, наче він не в лікарню їхав, а як мінімум на північний полюс зібрався.