Глава 2. Коли все не за планом

Інна раділа, що сидить. Мабуть, втриматися на ногах було б значно важче. Дівчина тихо перевела подих, не відпускаючи погляду темно-сірих чоловічих очей. Було помітно, що вміння Алекса тримати емоції під контролем дало збій. Його брова здивовано злетіла вгору, а обличчя стало трохи розгубленим.

— Це жарт? — голос Алекса залишався надзвичайно спокійним.

— Ні, — серце перелякано вибивало ребра зсередини, але Інна наказала собі сховати хвилювання наскільки це було можливо.

— Я думав, що маю справу з діловою людиною. А ви… просто заміж хочете?

— Та не хочу я заміж! — розсердилася Інна. — Наш шлюб буде фіктивним. Але для всіх ми повинні бути наче справжні чоловік і дружина, бо інакше…

— У тебе десь прихована камера є? — раптом перебив її Алекс. — Зізнавайся! Це Назар мені розіграш влаштував такий?

— Який… Назар? — Інна розгубилася. — Я не…

— Не розіграш? — брова Алекса знову здивовано злетіла вгору. — Ти реально прийшла сюди з думкою, що я погоджуся на цю маячню?!

— Я пропоную ділову угоду.

— І заради цієї угоди я мушу взяти з тобою шлюб?!

— Лише на рік, — Інна опустила очі. — Потім можемо розлучитися.

Алекс хмикнув і підвівся на ноги, засунувши руки в кишені своїх темних штанів. А потім повільно підійшов до Інни і присів на край столу навпроти неї. Дівчина відчула приємний аромат чоловічих парфумів з нотками сандалового дерева і підняла голову. Очі примагнитилися до темно-сірих очей Алекса, які уважно вивчали її обличчя. Серце сповільнилося в грудях, неначе не наважуючись битися під пильним чоловічим поглядом. А потім пустилося галопом, розганяючи венами дивне тепло. Інну здивувала така реакція. Що це? Відвертий потяг до привабливого чоловіка? Недоречно! Треба терміново отямитися.

— Навіщо тобі шлюб, Інно? — тихо запитав Алекс, нахиляючись ближче до неї.

— Я розповім, — спокійно відповіла дівчина. — Коли погодишся.

— Ти реально думаєш, що я одружуся з тобою?! Ось так?

— Ти мене чуєш? Це буде фіктивний шлюб. По факту лише ділова угода.

— Угода кажеш? — Алекс підняв руку та обережно підчепив пальцями довге пасмо прямого каштанового волосся дівчини. — А може це такий хитрий спосіб стати дружиною мільйонера? Заради статусу?

— Я не ганяюся за статусами, — обурено фиркнула Інна.

— То може тобі чоловіка бракує? — пальці Алекса наблизились до щоки дівчини, невагомо торкнулися шкіри. — З цим я можу допомогти і без шлюбу.

— Я не продаю себе, — Інна рішуче перехопила його руку, прибираючи її від свого обличчя. — І прийшла домовитись. Як заведено у ділових людей.

— А ти ділова людина? — Алекс хмикнув і підвівся, крокуючи назад за свій стіл. — Ти вичерпала свої п’ять хвилин, Інно. Шлюбу не буде. Вихід там же, де й вхід. 

Інна розуміла, що це повний провал. Мозок відчайдушно шукав якесь рішення, але ідей не було зовсім. Витримка закінчувалася, проте дівчина затиснула емоції всередині, підвелася на ноги та рушила до дверей. Вона не озиралася, але всім тілом відчувала на собі погляд Алекса. І що робити тепер?

Відчинивши двері кабінету, Інна пройшла повз Аллу, яка нагородила її нищівним поглядом. Ноги якось самі винесли на вулицю і дівчина отямилася тільки біля своєї білої легковушки, яка чекала на парковці. Розблокувавши дверцята, Інна сіла за кермо. У голові була порожнеча. Жодної ідеї, що робити далі.

Змарнувавши пів години в заторах, Інна припаркувалася біля світло-жовтої триповерхової будівлі, що нагадувала велику квадратну коробку. Погляд автоматично впав на огороджену сірим парканом територію виробництва. Інна знала там кожен квадратний метр. Могла наосліп відшукати кожен цех. За часів керування батька компанія процвітала, а зараз все котиться у прірву. Інні було боляче спостерігати за тим, як руйнується частина її світу.

Дівчина зайшла в будівлю і рушила нагору сходами. Проте вже на другому поверсі зустріла високого чоловіка років п’ятдесяти в темних штанах і блакитній сорочці. Інна добре знала начальника виробництва Богдана, хоч в офіс він заходив не часто. Гладко поголене обличчя чоловіка було похмурим, а його темно-карі очі виглядали стурбованими. Це одразу не сподобалось Інні.

— Добрий день, Богдане Микитовичу. А чому ви в офіс завітали?

— Причина серйозна, Інно Володимирівно, — зітхнув Богдан. — І невтішна.

— Тільки не кажіть, що у нас знову проблеми.

— Прес накрився. А у нас замовлення… Знову не встигнемо по термінах.

— Халепа, — Інна стала похмурою. — Анатолій що каже?

— Сердиться, робітників сварить. А я кажу, що обладнання старе. От і ламається. Піду щось робити.

Богдан знову зітхнув і рушив вниз сходами. Інна ще пару секунд стояла на місці, а потім впевнено рушила до кабінету керівника. Здолавши добре знайомий коридор, вона зайшла в маленьку приймальню. За столом секретаря сиділа молода жінка років тридцяти. Темно-бордова офісна сукня гарно пасувала до її чорних очей та короткого темного волосся.

— Привіт, Інно, — тихо промовила секретарка. — Вже чула про прес?