Рятуй своє життя

Радниця отямилася першою. Повернула голову на звук дзвонів, і її обличчя, щойно спотворене гнівом, стало холодним і уважним. Здавалося, вона саме цього й чекала, а дзвін лише підтвердив здогад.

— До мурів, — гукнула вона. — Усі. Негайно!

Натовп не зрозумів. Дзвін продовжував линути з усіх боків; звук ішов крізь камінь і воду, крізь тканини на дахах, крізь кістки.

Радниця, не чекаючи, поки люди прийдуть до тями, різко підняла руку й почала робити свою роботу — збирати розгублених людей докупи.

— Едіт. Ти — до дому прийняття. Дізнайся, чи жінки там. Якщо вони зникли, не шукай сама.

Едіт кивнула й уже відступала.

— Я буду на західних воротах. Сторожі — до всіх воріт. Сохери — на вежі. Не кричати. Не бігти без потреби. Кожен, хто має руки, допомагає. Ми Садом. Ми сіль цієї землі. Ми одне ціле.

Її голос розрізав тривогу на окремі зрозумілі дії, і місто, яке ще мить тому було натовпом, знову стало містом. Люди без слів почали квапливо розходитися. Одні бігли до мурів, інші — до внутрішніх дворів, де спали діти й старі. Сохери розчинялися в провулках, шурхочучи плащами. Жінки відкидали дверні тканини й кликали людей приєднуватися.

За якийсь час перед домом Лота лишилися тільки двоє сторожів з муру.

— Не випускати чужинців без мене, — радниця вказала на них двома пальцями. — Входити всередину тільки у разі…

Вона глянула крізь дверний отвір — спершу на Лота, потім на Селу. Ніхто з них не отримав і крихти співчуття.

— У разі небезпеки для жінок у домі.

За ці кілька годин, затиснена між Лотом, доньками й чужинцями, Села добре розуміла радницю. Тепер вона розуміла й башерт Ешара, яка залишила його. І тих, хто вимагав розірвати всі зовнішні зв’язки. Не всі зв’язки варто тримати, навіть якщо вони дуже сильні. Сила не робила почуття кращими. Лише міцнішими. А найміцнішим із усіх почуттів був страх.

Як тільки радниця зникла між будинками, чужинець зі шрамом підійшов до Лота.

— Час вийшов, Лоте, — з усмішкою мовив він досить тихо, щоб сторожі не почули. — Ти добре послужив Творцеві.

Чужинець ляснув його по плечу, кивнув іншому й пішов до столу налити собі вина. Інший кивнув у відповідь, сховав кинджал і перехопив меч обома руками.

Лот стояв посеред двору, блідий, і дрібно тремтів. Він ще дивився туди, де щойно був натовп, ніби сподівався, що місто повернеться. Щоб зробити що — він і сам не знав.

— Що відбувається? — прошепотіла Села.

— Те, що було неминуче, — мовив чужинець зі шрамом і випив. — Ми знищимо це місце.

Доньки вибігли з комори, топчучи святкову сіль, і, ледь стримуючись, щоб не заплакати, кинулися в обійми матері.

— Ви сказали… — Лот ковтнув. — Ви сказали, що прийдете по них. По тих жінок.

— Ми прийшли, — сказав чужинець зі шрамом. — І знайшли більше. Збирай усе, що твоє, і тікай.

Ноги Лота підкосилися. Він просто впав на коліна й накрив обличчя руками. Доньки різко скрикнули й нарешті заплакали вголос. А Села нічого не могла зробити — тільки тримала дітей і дивилася порожнім поглядом на двір свого дому, на струмок, на квітку Ешара, що зав’яла, скинувши пелюстки.

Сторожі почули плач і вбігли у двір, але чужинці цього чекали. Чужинець із хвостом ударив першим, зі спини, коротко й буденно, виконуючи свою роботу. Меч увійшов під ребра сторожа, і той здивовано видихнув, ще не встигнувши впасти.

Другий сторож кинувся вперед, але чужинець зі шрамом уже стояв навпроти нього. Кілька ударів — швидких, сухих, майже нечутних за дзвоном у місті, — і сторож упав біля стола, за яким ще вчора їла родина Сели.

Села затулила донькам очі, але вже було запізно.

— Вставай, — крикнув чужинець із хвостом до Лота, який так і сидів на землі. — Бери свою жінку та доньок, що тут із тобою, щоб не загинути тобі, як упаде на місто кара.

Лот не поворухнувся.

Тоді чужинець схопив його за плащ і потягнув із дому, навіть не чекаючи, щоб Лот підвівся, просто волочив його по землі. Села не хотіла, щоб вони торкалися її чи доньок. Вона люто глянула на чужинця зі шрамом, а потім сказала дівчатам швидко взяти хоч щось у дорогу.

Під його уважним поглядом вона рушила за Лотом.

Молодша дивилася на спину батька, ніби вперше бачила його. Старша не підіймала погляду від землі. Села просто робила те, що вважала захистить її доньок.

Чужинці неквапливо вели їх вулицями Садома. Вони сховали зброю й поводилися як люди. Чоловік зі шрамом ішов попереду, з повагою вклоняючись жінкам, які пробігали повз. Інший, із хвостом, ішов позаду Сели й доньок, а тоді раптом підскочив допомогти старій жінці дістати глек із бювету.

Місто, що прокинулося тривогою, нагадувало Селі пожежу: з дахів кричали імена, хтось ніс глеки з водою, незрозуміло навіщо, хтось тягнув дітей із внутрішніх садів додому. Уздовж вулиць перекидали лави, щоб звільнити прохід. І ніхто не звертав уваги ні на неї, ні на її родину, ні на чужинців, бо ніхто не очікував ворога всередині міста.

Дзвони не змовкали.