«Гості»

Села різко прокинулася у своїй спальні. Поруч із нею було порожньо. Лота не було. Чи він не прийшов узагалі, чи пішов надто рано — вона не знала. Кілька секунд вона лежала нерухомо, навіть не відкриваючи очей, ніби могла повернути його на місце самим небажанням знати. Потім провела долонею по тканині біля себе.

Холодна.

Ніч пройшла жахливо. Села немов спала і не спала одночасно. Їй уявлялися жахи Гоморри. Насильства і смерті. Зараз її тіло здавалося наповненим тонким піском, якоїсь зламаної сопілки. Вона змушувала себе слухати дім: воду, посуд, голоси доньок унизу.

Більше в домі нікого не було.

Зібравшись з силами, вона спустилася до внутрішнього двору. Доньки вже накрили на стіл і снідали. Молодша сиділа навпочіпки на лаві й ламала коржик на нерівні шматки, викладаючи з них криву вежу, повністю ігноруючи в’ялене м’ясо, яке її безуспішно змушували їсти. Старша, ще розпатлана після сну, сперечалася з нею через миску з фініками.

— Ти взяла останній м’який.

— Не останній, — обурено заперечувала молодша.

— Останній. Он той зморщений, як п’ята бабусі Едіт.

— То не їж.

— Я й не їм. Я страждаю, і це твоя провина.

Села мимоволі усміхнулася. У цьому було стільки звичайного ранку, що на мить їй здалося: нічне місто, Гоморра, Лот на даху, Ешар — усе це було чужим сном, який не мав права триматися за краї справжнього дня.

Садом нікуди не зникне. Не може зникнути. Вона у це вірила всім серцем.

Ешар…

Вона глянула на квіти вздовж струмка, на каміння, яке вона вчора поклала щоб втримати блакитну квітку з жовтою серцевиною у воді, і не дати їй бути змитою потоком. 

Квітка досі не завʼяла.

— Де батько? — гукнула вона, повернувшись до доньок.

Старша знизала плечима й знову почала копирсатися в мисці з фініками.

— Пішов.

— Куди? — примружилася Села, вийшовши з тіні будинку.

— Не сказав.

Старша сьогодні була небагатослівна, мабуть злилася через фініки.

Молодша підняла голову від коржиків і дзвінко мовила:

— Він узяв дорожню накидку.

Села застигла зі шматком в’яленого м’яса в руці, який не встигла донести до рота.

— Яку?

— Сіру. Ту, що тхне пустелею.

Старша кинула на сестру невдоволений погляд, ніби та сказала щось зайве, і швидко додала:

— Може, до складів. Або до інших сохерів. Не починай одразу так дивитися.

— Як? — пильно глянула на неї Села.

— Наче сталося щось страшне, — хмикнула старша, скривившись.

Під поглядом матері вона швидко схопила фінік, і закинула у рот, знову скривилася, але вперто продовжила жувати.

Селі хотілося їй якось відповісти, натомість вона сіла поруч і поклала м’ясо до рота. Їсти не хотілося. Говорити теж. Лот ніколи не зникав без попередження. І тим паче ніколи не залишав Садом, не попрощавшись. Серце Сели стукало так сильно, що вона почала боятися: його почують доньки. 

Страх не був звичною мовою ні для неї, ні для Садома.

За кілька хвилин молодша спитала:

— А ті жінки, що прийшли вчора… вони залишаться?

Села кліпнула, повертаючись зі своїх думок, і подивилася на молодшу уважніше.

— Якщо захочуть.

— А якщо їх захочуть забрати назад?

Старша перестала жувати, і ковтати не поспішала. Питання повисло над столом так несподівано, що голоси на вулиці наче стали гучнішими.

— Ніхто не забирає людину назад, якщо вона сама не хоче йти, — сказала Села.

Молодша насупилася.

— Кажуть… зовні забирають.

Села мовчала. Брехати донькам означало зрадити їхню довіру, а розповісти їм усе, що сказав Ешар, задавалося зрадою материнства.

Селу врятувала старша донька, яка відповіла замість неї:

— Зовні люди багато чого роблять неправильно.

— А якщо вони прийдуть?

Молодша ставила надто влучні питання. Села вже була певна, що новини про Гоморру рознеслися всім містом, раніше ніж вона прокинулася.

— Не прийдуть, — сказала вона швидше, ніж хотіла. — Рівнини не пропускають тих, хто не має зв’язку. Ти ж знаєш.

— Але ж їх пропустили, — тихо сказала молодша. — Тих жінок.

Села поклала шматочок м’яса на тарілку молодшої поруч із коржем, і вскуйдовжила її волосся.

— Бо вони тікали.

— Рівнини це знають?

На це в Сели не було відповіді.

Вона завжди думала, що знають. Усі так думали. Соляні рівнини були не муром і не пасткою. Вони були чимось старішим за закон, старішим за місто, старішим за саму пам’ять про те, чому Садом виріс саме тут. Вони відводили чужих назад, плутали дороги, висушували наміри, повертали на місце тих, хто йшов без зв’язку. А жінок, які тікали, іноді пропускали — виснажених, але живих.