День і Ніч

Хтось колись сказав: «Пам’ятайте дружину Лота. Хто намагатиметься зберегти своє життя — втратить його; а хто втратить — збереже».
Люди люблять повторювати ці слова так, ніби забування здатне зробити людину новою. Ніби, відвернувшись від себе вчорашнього, можна народитися заново.
Але людина складається не лише з того, що хоче пам’ятати. Вона складається і зі страху, і з сорому, і з речей, про які мовчить навіть перед собою. Той, хто намагається відрізати від себе минуле, не стає новим. Він лише спустошує себе.
А порожнеча — найслухняніша форма самознищення.

Палке сонце вже стояло високо, поступово розчиняючи сонний ранок у денному шумі. Жовтий камінь Садома завжди спалахував на світанку, ніби місто не будували, а воно само виросло із піску та світла. Фонтани і бювети сліпили очі, вузькі переходи між будинками ще трохи дихали прохолодою, а солона вода у каналах уздовж вулиць текла повільно й густо, змиваючи нічний бруд.

Села йшла до соляної крамниці, притримуючи тонку блакитну накидку на плечі. Повітря пахло мінералами, мокрим каменем і квітами, що звисали з балконів у керамічних чашах. Десь далеко лунав спів — ранковий, лінивий, майже сонний. У Садомі завжди хтось співав, або грав, або танцював. Іноді Селі здавалося, що саме спонтанність утримує місто від розчинення у пустелі, яка оточувала місто.

Пройшовши вузький провулок, вона вийшла на головну площу, де біля великого фонтана вже сиділи люди. Її погляд зачепився за двох жінок, молодших за неї, які вмостилися просто на теплому бортику, звісивши босі ноги до прозорої, як її накидка, води. Одна щось розповідала, сміючись так сильно, що мусила спертися лобом на оголене плече іншої. Їхні пальці були переплетені так природно, ніби вони народилися зі з’єднаними руками.

Села спіймала себе на тому, що знову задивилася.

Жінки були красивіші. Завжди.

М’якість шиї. Рух стегон і грудей під тканиною. Волосся у якому охоче сонце жило. Навіть старі жінки в Садомі старіли красиво — ніби камінь, який роками шліфує вода.

Чоловіки ж подобались їй інакше. Не очима. Природа в ній вирішила йти старою протоптаною стежкою, через що, іноді, вона відчувала себе самотнішою за інших.

Села думала, що за стільки років поруч із Лотом так і не змогла зрозуміти, кого любить насправді. Її це не тривожило, радше навіювало сум. У Садомі подібні питання вважалися чимось на кшталт дитячої звички — як бажання назавжди обрати улюблений колір, або улюблений смак солі. Люди сходилися, розходилися, спали разом, спали з іншими, а потім поверталися одне до одного через роки, і ніхто не вимагав остаточної відповіді.

Лише зовнішній світ, казали старші, любив перетворювати бажання на закон.

Села пройшла повз фонтан. Одна з жінок упіймала її погляд і кокетливо усміхнулася. Села відповіла коротким кивком.

На мить їй захотілося сісти поруч із ними, опустити ноги у воду й нікуди сьогодні не йти.

Але над площею вже повільно дзвонили мідні дзвони — час роботи. 

Вона рушила далі вузькою вулицею, де між будинками було видно біле мерехтіння рівнин за межами міста. Сіль там світилася яскраво, немов на обрії лежить нерухоме море.

Села не любила дивитися на рівнини довго. У дитинстві їй розповідали, що пустеля вміє помічати погляд. Що людина, яка надто довго вдивляється в білизну за мурами, починає забувати напрямки. Спершу — дорогу додому. Потім — власний дім. Потім — власне ім’я.

Вона ніколи не знала, чи це правда.

Іноді їй снилося, як сіль за мурами рухається, як величезна біла шкіра, що дихає під сонцем і тріскається, відкриваючи широкі вологі рани. Це було страшно. Страшно відчувати себе без захисту.

Соляна крамниця стояла майже біля самих внутрішніх мурів — низька, прохолодна будівля з широкими арками замість дверей. На світлі її камінь здавався медовим, але всередині завжди панувала м’яка напівтемрява, наповнена блиском кристалів. Уздовж стін тягнулися відкриті полиці з великими чашами, тканинними мішками та пласкими тацями, де лежала сіль усіх відтінків: біла, рожева, сіра, блакитна, майже чорна. Деяка пахла водоростями. Деяка — димом. Деяка мала слабкий запах квітів або крові.

Села любила це місце.

Сіль у Садомі не продавали так, як у зовнішньому світі продавали речі. Ніхто не носив монет, не торгувався й не питав ціну. Люди просто приходили й брали те, що їм було потрібно. Хтось — для їжі. Хтось — для ванн. Хтось — для обрядів, для шкіри, для очищення води чи збереження м’яса перед далекими переходами. Завданням Сели було не рахувати товар, а стежити, щоб запаси залишались рівними, щоб різні солі не змішувалися між собою і щоб нові партії вчасно приносили зі складів.

Іноді їй здавалося, що вона працює не в крамниці, а в «храмі». Сохери розповідали, що у зовнішньому світі існують будівлі, де люди збираються для тиші, подумати про важливе, відчути спокій або зв’язок із чимось більшим за себе. Вони називали їх храмами. Села не до кінця розуміла, навіщо для цього окрема будівля. Її крамничка здавалася їй саме таким місцем.

Усередині вже було кілька жінок. Одна набирала сіру сіль у керамічну банку, притримуючи на стегні сонну дівчинку. Двоє літніх жінок сперечалися біля полиці з рожевими кристалами — одна стверджувала, що вони краще загоюють шкіру після пошкодження, інша називала це дурницями й казала, що вся справа в оліях.