Дружина дракона за контрактом

Розділ 1. Предмет № 4471

Ада

День 1 з 100.

Опис предмета: сувій пергаментний, перев'язаний чорною стрічкою. Печатка воскова, чорна, з відтиском крила. Стан: сухий. Запах: дим.

* * *

У Міському бюро знахідок найтихіше о сьомій сорок.

Двері ще зачинені. Лампи над стійкою ще не гудуть. Склади на другому й третьому поверсі мовчать, як мовчать речі, за якими ніхто не прийшов. Парасолі. Рукавички без пари. Протези. Одна весільна сукня, мокра досі, хоча її здали в березні.

Я люблю цей час.

Я приходжу о сьомій тридцять, хоча зміна з восьмої. Знімаю пальто. Вішаю на гачок. Латка на лікті дивиться на мене з докором — я її пришивала вночі, при свічці, і криво. Закручую косу олівцем. Ставлю чайник на спиртівку.

І відкриваю скриньку нічного прийому.

Скринька нічного прийому — це залізна шухляда в стіні. Зовні щілина. Удень вона закрита. Уночі будь-хто може вкинути туди знахідку, не стоячи в черзі й не пояснюючи пані Віллоу, чому він о третій ночі гуляв біля каналу з чужим протезом.

Зазвичай там гаманці. Ключі. Один раз була жива черепаха.

Сьогодні там лежав сувій.

* * *

Я витягла його двома пальцями.

Пергамент. Важкий. Теплий — це я помітила одразу, бо вранці в Бюро все холодне, навіть чорнило. Перев'язаний чорною стрічкою. На стрічці — печатка. Віск чорний, як вугілля. Відтиск: крило. Одне. Розгорнуте.

Від сувою пахло димом.

Не тим димом, що з комину. Іншим. Сухим, гірким, з чимось солодким усередині. Як пахне в кузні, де кують щось дороге.

— Ну, привіт, — сказала я сувою.

Сувій не відповів. Речі рідко відповідають. Але я з ними все одно розмовляю. Шість років. Пані Віллоу каже, що це професійна деформація. Пім каже, що це мило. Кіт Квитанція нічого не каже, бо він кіт.

Квитанція саме зістрибнув зі стелажа з парасолями. Рудий. Одноокий. Важкий, як мішок картоплі. Підійшов до стійки, понюхав сувій.

І зашипів.

Квитанція не шипить. Ніколи. Він сидів на вибуховій скриньці алхіміка — не шипів. Він спав на вовчому капкані — не шипів. Він дев'ять років живе в Бюро як «загублений предмет № 1» і ставиться до всього з однаковою ввічливою зневагою.

А на сувій зашипів.

— Згодна, — сказала я. — Підозріло.

І відкрила журнал прийому.

* * *

Журнал прийому — це книга завтовшки з мою руку. Шкіряна, з мідними кутиками. Кожна знахідка отримує в ньому рядок. Номер. Дата. Час. Опис. Хто здав. Хто прийняв.

Я вмочила перо.

№ 4471.

Красиве число. Симетричне.

Дата: перший день місяця Інею. Час: нічний прийом, вилучено о 7:44. Опис: сувій пергаментний, перев'язаний чорною стрічкою…

Я писала й думала, що треба б розгорнути. Подивитися, що всередині. Статут Бюро дозволяє. «§ 9. Клерк має право ознайомитися із вмістом предмета з метою встановлення власника». Але щось мене тримало.

Може, Квитанція. Може, тепло пергаменту. Може, те крило на печатці. Я бачила такі крила. Не на сувоях. На брамах веж, що стоять над містом, на скелях, вище за туман.

Драконячі доми.

У Тарнголмі всі знають ці відтиски. Срібна сніжинка — Дім Криги. Бурштинова крапля — Дім Бурштину. Чорне крило — Дім Попелу.

Я поклала перо.

— Ні, — сказала я Квитанції. — Ні-ні-ні. Ми таке не беремо. Дракони свої речі не гублять. Дракони свої речі охороняють. Мечами. Зубами. Юристами.

Квитанція сів на журнал. Просто на свіжий рядок. Чорнило розмазалось під його хвостом.

— Дякую, — сказала я. — Дуже допоміг.

* * *

О восьмій прийшов Пім.

Пім Дорсі працює в Бюро на рік менше за мене. Високий, худий, з руками, які не знають, куди себе подіти. Носить жилетку в клітинку й підгодовує Квитанцію печінкою, яку купує за свої гроші, хоча сам їсть хліб із цибулею.

— Доброго ранку, Адо, — сказав він. — Холодно. Холодно, правда? Ти вже поставила чай?

— Поставила.

— Добре. Добре.

Він повісив шарф. Зняв. Знову повісив. Пім завжди нервовий, але сьогодні — особливо. Він двічі промахнувся гачком.

— Що в скриньці? — спитав він.

— Гаманець, два ключі і от це.

Я кивнула на сувій.

Пім подивився. Обличчя в нього стало кольору нашої стіни. Сірого. Облупленого.

— О, — сказав він.

— Що «о»?

— Нічого. Просто… гарна печатка.

— Пім.

— Мені треба на склад. Парасолі. Там парасолі, — сказав Пім і пішов на склад так швидко, що зачепив стелаж ліктем.

Я дивилась йому вслід.

Потім на сувій.

Потім на Квитанцію, який досі сидів на журналі й дивився на мене своїм одним оком так, ніби хотів сказати: ну, ти ж розумна. Ну, давай.

* * *

О восьмій тридцять я зробила те, що роблю з кожною знахідкою.

Виписала квитанцію.

Квитанція — не кіт, а папірець — це маленький бланк. Номер предмета. Опис. Підпис клерка, що прийняв. «§ 14. Клерк, що підписав квитанцію, є відповідальним за предмет до моменту його повернення власникові або передачі в архів».

Я заповнила бланк. Своїм найрівнішим почерком.

Предмет № 4471. Сувій із чорною печаткою (крило). Прийняла: А. Ларкін, клерк третього розряду.

І підписалась.

А. Ларкін.

Хвостик у «н» вийшов довгий. Так завжди, коли я втомлена.

Потім узяла скріпку. Мідну. З коробки, яку пані Віллоу видає по одній на день і записує в окремий зошит. Підняла квитанцію до сувою — так ми робимо з усіма знахідками, щоб папірець не загубився. Бо в бюро знахідок найгірше, що може статися, — загубити знахідку.

Скріпка клацнула.

Квитанція приколота до стрічки. До стрічки, на якій висить печатка.

Я встигла подумати: о, віск теплий.

І печатка спалахнула.

* * *




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше