Розділ 9.

— Ти вже йдеш? — не почути в голосі Різ суму та розчарування було важко.

— У мене багато справ, — сухо відповів я, перебуваючи у своїх думках.

— Мені здається останніми днями ти… про щось думаєш, не зі мною ти поряд.

Я зітхнув, поклав монети на стіл і присів на край ліжка. Торкнувся її волосся, провів великим пальцем по її припухлих після моїх поцілунків губам, і відповів:

— У мене справді багато справ і є над чим подумати.

— Ти вже отримав розлучення? — спитала Різ, чим змусила мене знову повернутися до своїх похмурих думок.

— Ще ні. Але це у процесі.

— Як справи з дружиною? Вона більше не намагається тебе вбити? — з легкою усмішкою запитала дівчина, прикриваючи очі, коли моя рука в рукавичці торкнулася її оголеного плеча. — Рейвене, невже ти думаєш, що я злякаюся твоїх шрамів на руках? Зніми рукавички. Я хочу хоч раз відчути на своєму тілі твої дотики.

— Вибач, не можу, — видихнув я і попрямував до виходу. Але Різ затримала мене черговим питанням.

— Ти втікаєш від мене не у справах, Рейвене. Ти ніби біжиш назад додому. Поспішаєш туди. Адже ця кімната була твоїм притулком раніше, пам'ятаєш? То що змінилося за ці дні?

Різ тихесенько засміялася, щоправда, в очах стояв непідробний смуток.

— Моя магія більше не працює?

— Твоя магія зводить мене з розуму, Різ, — відповів я відверто. — Але зараз мені справді треба закінчити деякі справи. І як би я не хотів зараз продовжити бути з тобою тут, мені треба повертатися додому.

— До дружини, — зробила свій висновок Різ. – Здається… ти не можеш від неї відмовитись. Продовжуєш мучити себе.

— Просто їй загрожує небезпека. І я маю бути поряд з нею. І разом з тим я маю деякі зобов'язання перед іншими людьми.

Її чоло насупилося, і дівчина вмить стала серйозною.

— Небезпека? Твоїй дружині?

— Так. Незважаючи на наші стосунки, я не можу дозволити, щоб їй завдали шкоди.

— Але ж вона тебе убити намагалася, — нагадала мені Різ.

Я втомлено провів рукою по обличчю і заплющив очі.

— Так… але… часом мені здається, що я… помилявся.

— Що? – хмикнула Різ. — Ти певен? Рейвене, люди дуже оманливі. Довіряти двічі тим, хто тебе зрадив...

— Я знаю! Не вчи мене! – різким тоном зупинив її. І тут же подумки вилаявся. — Вибач, мені треба йти.

Я не знаю, що так змінилось у мені. Мене розривало на частини. Останнім часом я не міг жити без Різ. Так само як і не міг бути далеко від Діани. Я з усіх сил намагався її захистити від катів Його Величності. Пошуки артефакту не давали потрібних результатів. Якогось графа Дерівейса вбито, якась дівчина, в якої, можливо, міг бути артефакт… Але вона, ніби, крізь землю провалилася! А час минав. І не на мою користь. Я боявся, що з Діаною щось могло статися. Та і як вона… вона постійно порушує мої накази. Своєвільно покидала будинок, коли я їй заборонив! Я ледве  не божеволію від думки, що ця відьма знову втече.

Вчора після занять вона була настільки наполегливою, що мені довелося зняти магічний захист. І знову повірити їй, що вона не залишить будинок. За словами дружини, вона втомилася сидіти в чотирьох стінах, хоче бути з Лорі... І в її словах, зрозуміло, була істина.

Я ніяк не міг забути нашу розмову. Діана хоче знати причини мого вчинку. Хоче знати, яку плату я заплатив. Вона… вона… інша. І, боги, я просто божеволію від її погляду. Але правда… я сам уже інший. Наш час втрачено.

Увійшовши до будинку, я почув крики. Прислухався, це був голос Діани. І, здається, він лунав із мого кабінету. Відчинивши двері, я завмер на порозі. У моєму кабінеті панував… складно назвати це просто безладом. Це був цілковитий хаос. Всі мої пляшки з наливкою були розбиті, і тепер вся підлога усіяна уламками скла, а повітря просякнуте запахом спирту та вишні.

З одного боку мого робочого столу стояла моя дружина, а навпроти неї –  мій молодший брат щось цілеспрямовано шукав у моїх шафах.

— Має бути хоч ще одна пляшка! — кричав Лоуд, викидаючи з чергової шафки весь його вміст. — Ти зовсім збожеволіла, Ді? Мені треба випити. Ти навіть уявлення не маєш, як у мене зараз болить голова!

— Від головного болю допоможе гаряча ванна, щільний обід і міцний сон, Лоуде, — суворо промовила Діана, схрестивши руки на грудях. Мене зараз вони навіть не помічали.

— Це потім… мені зараз потрібний хоч один ковток!

— Ти у своєму розумі, Лоуде? Ти ганьбиш усю родину! — не вгамувалася моя дружина.

— Це ти божевільна. Наша сім'я і так вже зганьблена моїм братиком. А я… я лише відгрібаю через нього.

— Твоя поведінка не стосується того, що сталося з твоїм братом, Лоуде. Ти напився, побився і провів три дні у в'язниці! Навіть не смій говорити, що винен Рейвен! Адже ти не його честь захищав, адже так? І не честь своєї родини? Ти просто вирішив все життя бути на всіх скривдженим.

— Це не так! — закричав Лоуд і вдарив кулаком по столу. Він перехилився через нього і прокричав в обличчя Діані. — Я втратив усіх своїх друзів та Енні! Мене вигнали з академії та не дали шансу повернутися, виправдатися! Хіба це просто моя образа? Ні. Це все через нього! А тепер він вирішив повернутися і жити тут, наче нічого не сталося. Три роки, три роки він жив на своє задоволення, а тепер просто вирішив повернутись! І ще вказувати на свої права! Немає в нього жодних більше прав! Немає.