Розділ 7.

Марення розтануло так само швидко, як і з’явилося. Може це… просто моя хвора уява? Хворий мозок? Зараз переді мною стояв той самий Рейвен, звичайна людина. Ніякого чудовиська немає. Я згадала його слова, та щоб швидше прогнати зі спогадів своє марення, завзято відповіла:

— Так, не знаю! Ви повернулися і ні слова не сказали про себе: де ви були весь цей час і що пережили? Зрештою, злочинець ви чи ні?!

— Ви всі самі вирішили все за мене. І відмовилися, як тільки випала перша нагода. Хіба я не знаю, що моя мати побігла до короля писати відмову від мене і поливати брудом, як тільки про мене пішли плітки? Або що ти, хитра лисиця, не стала писати відмову, адже думала, що вбивши мене – отримаєш усі мої гроші? Ось як буває: мати прорахувалася в цьому питанні, але ти була розумнішою.

Я не знала, що зробила Урсила. Написати відмову від сина? Так, звичайно, логічно: щоб тавро ганьби не впало на цю родину… Але хіба це їй допомогло?

— Не варто влаштовувати запізнілі сцени ревнощів, Діано, — трохи охолонувши, сказав Рейвен. – І здаватися такою співчутливою та благодушною. Це не допоможе тобі уникнути розлучення.

Я помовчала, а потім з сумом промовила:

— Прийняття на роботу няньки – не виправить становище. Я лише турбуюсь про дитину. А не про вас чи про наше розлучення.

Чоловік нервово провів рукою по обличчю та облизав губи.

— Чого ти від мене хочеш, Діано? Всі твої слова сьогодні приводять знову до одного висновку: у всьому, що тут відбувається, винен я. Але не в моїх силах щось змінити або повернути час назад. Я теж не хотів повертатися у цей світ. Але мене повернули. Піти до Дрегерда? Він навіть не пустить мене на поріг свого будинку. Я таврував цю дитину. І нічого не можу змінити. І я навіть знаю більше: Лорі ненавидітиме мене все своє життя і проклинатиме за зламану долю.

— Якщо так міркувати, Рейвене, то виходить замкнене коло. Але щоб його розрубити – треба діяти, робити спроби. А ні ви, ні ваша мати цього робити не бажаєте, — намагалася я достукатися до чоловіка.

— Робити спроби до чого? – іронічно запитав мене Рейвен. – Навіть моя кров не змила ганьбу, яку я завдав цій родині.

— А невже ваша сім'я не заслуговує дізнатися про причини вашого вчинку, вашої зради, цієї ганьби? - зазирнула я в очі чоловікові.

Рейвен відвів свій погляд, а потім зовсім відійшов. Підійшовши до вікна, він повернувся до мене спиною, засунув руки в кишені штанів і наказав:

— Іди, Діано.

Але не встигла я дійти до дверей, як почула чергове запитання:

— Ти казала раніше, що не бажаєш дітей. Не любиш їх. А тепер стала матір'ю для Лорі. Ти… не хотіла дітей саме від мене?

Діано, що ти там хотіла чи не хотіла? Але я відповіла за себе.

 — Я й зараз не хочу дітей, щиро вважаючи, що буду поганою матір'ю. Лорі потрібна була мати, і він побачив її в мені.

Я подивилася на Рейвена, але він ніяк не відреагував на мою відповідь, навіть не обернувся. Я відчинила двері й вирішила додати:

— Не у вас справа, Рейвене. Іноді те, що відбувається з нами, не залежить від нас самих. Не варто все приймати на свій рахунок. Ви не у всіх смертних гріхах винні.

Чоловік трохи ворухнувся, трохи повернув голову в мій бік, але я вже зачинила двері за собою.

*****

— Це все через неї? Ти ж сказав, що подав на розлучення, Рею? Я не розумію твоєї поведінки. Ти повернувся... але від мене відмовляєшся? Від тієї, яка була віддана тобі весь цей час? Намагалася… захистити тебе? Яка не вірила у твою смерть? Я чекала на тебе, Рею! Всі ці роки я чекала на тебе!

Я сидів у кріслі та вислуховував чергову виставу. Я викликав Лілі й оголосив їй, що її звільнено. Вона не з першого разу почула мене. Награні сльози, істерики… Я все це пам'ятав. Жіночі спектаклі у своєму будинку я ще дуже добре пам'ятав.

Діана… вона була… такою… важко навіть сказати, якою. Вона була хитра, розумна, але вміла мною маніпулювати. Мабуть, знала і відчувала, що я кохаю її й тому не можу бачити її сльози. Я тоді ще не знав повністю, на що вона здатна. І що під виглядом янгола ховалася хитра лисиця.

Почуваюся повним дурнем, згадуючи, як сльози та істерики Діани діяли на моє серце, душу. А зараз…

— Чому все змінилося, Рею? - допитувала мене Лілі. – За весь цей час ти… навіть не доторкнувся до мене. У тебе з’явилася інша? Але хіба я тебе не влаштовувала? Хіба я не довела тобі свою любов і відданість?

Ці слова вивели мене із себе. Я пильно глянув на неї та жорстким, холодним тоном відповів:

— Ти довела, на що здатна, Лі. І я не потерплю у своєму будинку такого. Мабуть, ти забула чи помилилась у мені.

— Я… я не розумію, — плачучи, відповіла дівчина.

Я встав і повільно попрямував до змії, яку пригрів під своїм дахом.

— У моєму будинку не може бути місця наклепу та обману, Лі. А також я чудово знаю хто на що здатний.

Дівчина напружилася, але продовжуючи схлипувати, заговорила:

— І невже ти віритимеш своїй дружині, яка вже не раз намагалася тебе вбити?