Розділ 6.

Я повертався додому і вперше за ці дні відчував легкість у душі. Не знаю… справа просто в сексі чи… я вперше відпустив минуле? Я остаточно вирішив, як мені слід вчинити з Діаною. Вчинити так, як давно підказувала мені совість. Але повернувшись, на мене чекав новий неприємний сюрприз.

Діани не було вдома, тому я закрився у своєму кабінеті, щоб вкотре зрозуміти, що робити з фінансовим становищем родини. Я й досі не міг повірити, що грошей нема. Три роки, лише три роки! Спустити таку суму... у мене в голові не вкладалося!

Я не відразу звернув увагу, що на столі вже стояла таця з гарячим чаєм та печивом. Але в роті не було жодної крихти, і я вирішив перекусити. Підніс чашку до губ…

Коли ти працюєш на службі у короля, насамперед ти маєш навчитися визначати отруту. Отруту в тарілці Його Величності, і отруту на своєму столі.

Я гірко зітхнув і поставив чашку. До болю стиснув щелепу, намагаючись вгамувати зростаючий гнів, образу і… розчарування. Не знаю про що я думав, але я подався до кімнати Діани. Нерозумно було шукати отруту в її кімнаті, але...

Увійшовши в таку світлу, дуже знайому кімнату, я обвів все навколо поглядом, намагаючись своєю магією знайти слід отрути. Підійшовши до комоду біля ліжка, я відкрив нижню шухляду, витяг стопку книг з нашої бібліотеки… ніколи не помічав у Діани любов до читання, до того ж… історичних книг… Але мої думки різко обірвалися, коли я помітив маленьку склянку в найдальшому кутку.

Я взяв її і стиснув у руці, і тільки раптова поява Діани не дозволила мені роздробити її на уламки.

*****

— Що ви тут робите? — застигши на порозі, здивовано запитала я, уважно стежачи за чоловіком: за його реакцією, за його рукою в чорній рукавичці, яка була стиснута в кулак.

Рейвен мовчав, підозріло, напружено мовчав. А я раптом знову відчула якийсь шквал почуттів… які іноді так сильно я відчувала, перебуваючи поруч із цим чоловіком. Але цього разу вони були дещо іншими. Злість, ненависть... і якийсь біль.

Я зачинила двері і обережно зробила кілька кроків уперед.

— Прийшов оголосити про своє рішення, — навіть голос напружений.

Я кинула погляд на свій комод, на книги, які лежали зараз на моєму ліжку, а не в шухляді.

— Мені чи… моїм речам? —  не змогла навіть у таку напружену ситуацію утриматись від іронії.

Рейвен нарешті опустив руку, глянув мені в очі і повільно став підходити. Я нервово проковтнула, змусила себе стояти на місці з гордо піднятою головою та прямою спиною… а душа чомусь уже забралася геть із цієї кімнати.

Чоловік був вище за мене на цілу голову, і мені довелося підняти голову, щоб дивитися йому в очі. Раптом я почула якийсь хрускіт ... і подивилася на його стислий кулак.

— У чому справа, Рейвене? Що відбувається? Що у вас у руці?

— Отрута.

Я широко розплющила очі, дивлячись на чоловіка.

— Ваше рішення було… отруїти мене? — я ледве могла повірити у таке! Але іншого нічого не змогла вигадати в цей момент.

— Досить цієї гри, Діано! — закричав на мене чоловік з такою силою, що я навіть здригнулася. — Ти ж завжди знала, що я тебе навіть пальцем не торкнуся! Але ти… ти…

Я перевела погляд на його досі стиснутий кулак і перша крапля крові впала на світлий килим.

— У вас кров йде, Рейвене, — суворо сказала я і з докором подивилася йому в очі. Але чоловік не відчував свого болю, продовжуючи стискати кулак і, примружившись, дивлячись на мене.

Я взяла його руку і спробувала розтиснути його пальці.

— Рейвене, припиніть самі грати у свої ігри! — прикрикнула я на чоловіка. — Негайно розтисніть долоню!

Рейвен повільно послухався. Уламки врізалися в його рукавичку, розпоривши її і вп'явшись у шкіру.

— Ви - божевільний! — цокнула я тихо язиком і побігла у ванну за аптечкою.

Повернувшись, наказала чоловікові зняти рукавичку, але він стояв, як монумент посеред кімнати.

— Якщо ви вважаєте, що тут отрута — то вона вже могла потрапити вам у кров!

Я взяла його руку і сама спробувала зняти рукавичку, але чоловік різко відсмикнув руку і відійшов від мене.

— У моїй чашці була отрута, Діано, — раптом почула я його тихий голос. Його гнів кудись миттєво випарувався.

— І ви, звичайно, подумали, що це я намагаюся вас отруїти? — похитала я головою.

— Цю склянку я знайшов у тебе в кімнаті, — Рейвен уважно розглядав моє обличчя.

Я, мабуть, навіть зблідла, бо на мить усі звуки в моїй голові зникли. Кинула погляд на відкриту шухляду, перевела погляд знову на руку чоловіка.

— Тобі є що мені сказати?

Я подивилася йому в обличчя, не знаючи, що й сказати. Сльози образи обпалювали мої очі. Та за що ж? Що я цьому світу зробила такого поганого? І яка мерзота хоче мене підставити?

— Тільки те, що я обов'язково зберігала б на згадку цю прокляту склянку з отрутою! — фиркнула я йому у відповідь і пішла геть з будинку.