2.5

Люди Лоріана пішли, але за кілька годин до нас прибуло кілька робітників, які допомогли нашим слугам повернути будинок у колишній стан. Минуло три дні, але Рейвен не повертався. Лоріан надсилав кілька разів мені квіти з записками й проханням зустрітися, щоб порозумітися. Але я їх ігнорувала. Квіти лишала… вони заспокоювали мене. Декілька людей з прислуги звільнилися, заявивши, що не бажають псувати своєї репутації, працюючи в будинку державного злочинця. Звільнилася і нянька Лорі. Лоуд йшов рано ввечері й приходив під ранок, а його мати ... поводилася досить спокійно. Вона наносила візити своїм знайомим, намагаючись зробити все можливе, щоб її «не вигнали з суспільства» через ганьбу, пов'язану з її сином.

 Лорі був дуже переляканий тим, що трапилося. Він став… і якимось агресивним, і в той самий час боявся дзвінка у двері, боявся незнайомих людей. І вже кілька днів навіть не бажав виходити на прогулянку до парку. Під час обшуку зникла його улюблена іграшка, і хлопчик ще більше засмутився. Звісно, королівській поліції не було ніякої справи до його іграшки, просто під час того хаосу, що тут панував, іграшка загубилася, може її поклали десь у коробки та забули. Але ми не змогли знайти її.

Лорі боявся спати один у своїй кімнаті, тому приходив до мене. Я розуміла, що дитині не вистачає спілкування, не вистачає тієї любові, яка мала б панувати у родині. Навіть я не завжди могла бути поруч. Та й… я боялася прив’язати до себе дитину, або боялась самій прив’язатися до нього.

Лорі міцно заснув, я прийняла ванну, але відчувала, що чергова ніч буде безсонною. Спустившись опівночі до бібліотеки, щоб узяти чергову книгу, я побачила світло, що ллється з-під дверей кабінету Рейвена. Прислухавшись і почувши дивні звуки, я увійшла до кабінету.

— Чого тобі? — грубо обізвався мій чоловік, який знову раптово повернувся. Він був п'яний і сидів за своїм робочим столом, дивлячись в одну точку.

Тихесенько зачинивши за собою двері, я підійшла ближче. Зупинившись на безпечній відстані від чоловіка, спокійно заговорила:

— Ви повернулися. Де ви були весь цей час?

— А чого раптом така зацікавленість моєю персоною? —промимрив чоловік.

— Я намагаюся зрозуміти, що відбувається і чого чекати у майбутньому.

— Я ще не вирішив, що робити з такою відьмою, як ти.

— Зараз не про мене, а про вас, Рейвене, — хмикнула я. — Кілька днів тому ви зникли, цей будинок перевернули з ніг на голову, знайшли докази проти вас. Мені повідомили, що ви у в'язниці. В черговий раз. І вкотре ви повертаєтесь. Від нас пішло кілька слуг, і незабаром ми взагалі залишимося без них, бо ніхто не бажає псувати свою репутацію, працюючи у цьому домі.

— Дуже мені цікаво, в чиїх інтересах було написати черговий донос на мене? — примружившись, спитав у мене чоловік.

Я посміхнулася.

— Вважаєте, що це я? А я попереджала вас того дня, куди та з якою метою вирушає ваша мати.

— Ти вже раз хотіла позбутися мене, навіть не погребувала забруднити руки в кров. То чому ж не позбутися вдруге? Особливо дізнавшись, що я маю на руках докази проти тебе? — сухо промовив чоловік, свердливши мене своїм чорним поглядом. — Моя мати… надто дурна, щоб так витончено підлаштувати підкидання доказів.

Я кілька хвилин мовчала, також не зводячи з чоловіка погляду, як він з мене. Я знала його матір цілий рік. І, так, могла також впевнено сказати, що розумом жінка не блищить, а особливо винахідливістю. А підкинути до свого власного будинку якісь листи, за які можуть знести голови всім членам родини? У неї рука не піднялася б.

— Ще раз повторю: у мене не було навіть думок убивати вас. Але повернемося до розмови про вас. Ви повернулися. І що все це означає?

— Донос? — хмикнув іронічно чоловік.

— Так, і деякі докази, які знайшли у цьому будинку. Проти вас. Але, – я підійшла ближче і схилилася над столом, — вас відпустили. Як це все розуміти?

— Що ти вирішила ускладнити мені життя, — холодним тоном промовив Рейвен.

Я зітхнула і похитала головою.

— І скільки ще таких хибних доносів буде? Скільки ще раз цей будинок перевертатимуть з ніг на голову?

Рейвен відвів погляд, якось зловісно засміявся, а потім різко встав і підійшов до мене. Я моментально випросталася, тому що його розгніваний вигляд не на жарт лякав.

— Можливо стільки разів, скільки потрібно, щоб мене відправили на шибеницю за допомогою твоїх хитрощів та допомоги твого коханця Лоріана! Ви ж цього чекаєте? Про це мрієте? Тільки ви прожити без мене ці роки не змогли! Всі гроші спустили на вітер – і в цьому я винний. Пишете хибні доноси на мене, і в черговому обшуку – я винний. У смерті сестри, у пияцтві брата – я винен! І я визнаю: винний. Але мені начхати на всіх вас!

Від його гніву у мене ноги тремтіли, але я вистояла перед ним. Дивилася в його очі... і не вірила, що в них немає жодної краплі каяття. А раптова правда про Лоріана повністю розплющила мені очі на цю людину. Ось же я зв’язалася… І як тільки я сама не зрозуміла, що раптовий обшук, Лоріан, який очолював цей обшук… Можливо Урсила на цей раз зовсім і не винна.

Утворилася тиша. Чоловік відійшов від мене, взяв зі столу пляшку і зробив кілька ковтків.

— Де ви були усі ці роки? — раптом запитала я, і побачила, як чоловік напружився і з підозрою на мене витріщився.