2.3

За наступні кілька днів я усвідомила одну річ: усі слова Рейвена, усі його погрози, незважаючи на його жорстокість та очевидну ненависть до своєї родини – лише слова. І це трохи заспокоювало, бо боятися його не варто. Але тільки цю очевидність не хотіла помічати його мати та молодший брат.

Мені здавалося, що Рейвенові самому неприємно снідати чи вечеряти зі своєю родиною, але він робив це навмисно, щоб нервувати їх. Жорстокі слівця, докори та чергові погрози з образами сипалися не тільки з вуст чоловіка, але природно і від матері та брата. Мені залишалося лише мовчки спостерігати за цією «милою родинною виставою». І чекати... рішення щодо мене.

Ще однією досить цікавою виставою були відносини Рейвена та Лілі. Вона стала прислужувати йому за трапезами, не раз я помічала вечорами, як служниця приходила до його кімнати. Але зізнатися, справи мені до них не було. Я була рада жити й на тих умовах, що жила, аби більше не спілкуватися з чоловіком і не потрапляти до його немилості. Але щодня мене переповнювала цікавість: чому чоловік постійно ходить в шкіряних рукавицях?

Рейвен почав частіше виходити з будинку, і я скористалася одного разу моментом, щоб вирушити до графа Дерівейса.

— Я чув, що твій чоловік повернувся, — провівши мене у вітальню і почастувавши чашкою чаю, спитав старий граф, сідаючи навпроти мене в крісло.

— Так. Повернувся. І я хотіла б якось… прискорити свою «місію». Бачите…

— У вас із ним погані стосунки? — здогадався чоловік, але я зовсім не про це хотіла сказати. Я на мить задумалася перед тим, як відповісти.

— Я просто бажаю повернутися у свій світ. Мене не цікавлять чоловіки та їхні родини у цьому світі.

Граф закинув ногу на ногу, і з легкою усмішкою сказав:

— Я ж казав тобі про твою місію, пам'ятаєш? Ось наскільки швидко ти збереш душу по уламках…

— Чию душу, графе Деривейсе? — нетерпляче запитала я.

— Це мені невідомо. На жаль, мій дар не передбачає наявність всебачення.

— Це називається шарлатанство, — уклала я і встала з крісла, готова покинути цей будинок раз і назавжди.

— Це називається світ магії. Магія – не точна наука, Діано.

— Але й загадки розгадувати я не збираюся, — рішуче заявила я. Дійшовши до парадних дверей, навіть не підозрюючи, що граф слідує за мною, несподівано пролунав його голос.

— Я можу тобі допомогти, Діано, але є одна умова.

Я повільно обернулася й уважно прислухалась:

— Мені не важливі гроші. Я – аматор, дослідник. І твій випадок дуже незвичайний. Але є ще один подібний випадок. І... я не хотів би ризикувати тобою, застосовуючи нові методи на тобі. Якщо ти допоможеш мені, і в нас все вийде з моїм новим експериментом, то я допоможу тобі повернутися у твій світ.

— І що це за експеримент? — з недовірою запитала я, чекаючи на каверзу.

— Нам треба з тобою відправити одну людину у світ, з якого вона випадково повернулася.

Холодок пройшов по шкірі, і я занервувала.

— І хто ця людина?

Граф Дерівейс підійшов до мене ближче і, пильно дивлячись мені в очі, сказав:

— Твій чоловік. Нам необхідно повернути його назад у пекло. Йому не місце серед живих людей.

Я спочатку іронічно засміялася, але по виразу обличчя графа зрозуміла, що він – не жартує.

— Ви — божевільні! — вигукнула я.

— Не більше, ніж ти. Адже ти теж відчуваєш, що не належиш цьому світові. Таке саме почуття відчуває і Рейвен. Візьми цей артефакт. Я не примушую тебе. Це буде твій вибір. Але якщо раптом ти зрозумієш, що хочеш спробувати повернутися додому, то скористайся моєю пропозицією.

Я поверталась додому, тримаючи в руках… «подарунок» мага. На душі було тяжко. Я навіть не хотіла думати про те, щоб вбити Рейвена. Ні, дякую, Діана вже намагалася, а мені тепер відповідати за все. Але я не могла і не взяти артефакт. Чому? Не знаю. Мабуть, я все ж таки боялась Рейвена і в чомусь граф Дерівейс мав рацію. Але чи потрібно було вірити йому?

У Рейвена було багато ворогів. Це могла бути просто пастка. Для мене, для нього. І краще нехай це знаряддя смерті буде у моїх руках, чим потрапить до справжніх злочинців.

Кілька днів тому

— Мені потрібно, щоб ти знайшов цей артефакт, Рейвене! —прогримів король, стоячи біля ґрат темниці, за яку мене сам же й заховав кілька годин тому.

— Це наказ чи погроза? — в'їдливо спитав я, спершись спиною об стіну і схрестивши руки на грудях. Тон короля навіть не наводив на думку про прохання.

— Розцінюй як забажаєш, але не забудь, що в моїх руках перетворити твоє життя або на пекло, або на рай.

Я відверто засміявся йому в очі.

— Не говоріть про пекло і рай, не побувавши ні там, ні там.

— Три роки — малий термін, щоб оцінити життя, Рейвене. Можеш гнити у в'язниці все життя. Я це забезпечу.

— Чому я? — борючись із раптовою люттю та безсиллям перед цією людиною, проскреготів крізь зуби. — Нехай шукає ваш клятий артефакт хтось інший! У вас собак при дворі більше, ніж щурів у цьому підземеллі!