1.5

Я здригнулася від раптового голосу Рейвена. Ніхто з нас двох з Лоудом не помітив, як наблизився до нас чоловік. Він був одягнений у все чорне… це був його вчорашній одяг. Сорочка та штани. Тільки у такому вигляді, ніби він спав усю ніч у них.

Лоуд відсахнувся і зневажливо подивився на свого старшого брата.

— Навіщо ти повернувся? — крізь зуби прошипів юнак. — Ти зганьбив нашу родину! Ти зрадив короля, нашу країну! Ти зробив із нас… злочинців!

— Дивно, що злочинців запрошують на королівський бал, — пирхнув у відповідь Рейвен і вже більш грізно наказав: — Пішов геть, Лоуде. Мені треба поговорити зі своєю дружиною, — отруйним тоном додав він.

По спині пройшов холод, а вслід ще й сироти по шкірі повиступали, але я намагалася не видати свого страху. Не знаю, в чому там він звинувачує справжню Діану, тільки моя совість перед ним чиста… тільки хіба це допоможе?

Я вловила рух Лоуда і різко виступила вперед, опинившись між братами. Я зупинила юнака, торкнувшись його грудей. Твердим тоном наказала:

— Не можна запізнюватися на бал, Лоуде. Приведи себе до ладу і спускайся за годину.

— Ніхто мені й слова не скаже, якщо я провчу державного злочинця, — пирхнув Лоуд.

— Ніхто тебе не впустить до королівського палацу в такому вигляді, Лоуде!

— У якому «такому»? — витріщився з глузуванням на мене молодший граф Керніген. — Я зараз піддам йому і встигну переодягнутися…

— З синцем під оком, Лоуде. Я мала на увазі саме такий вигляд, — піднявши одну брову, натякнула я юнакові, трохи посміхнувшись. Він хотів було щось мені сказати, але лише рипнув зубами.

Рік тому, коли я була зовсім «новенькою» в цьому світі й в цій сім'ї, Лоуд надвечір прийшов настільки п'яним, що ледве тримався на ногах. Але це не завадило йому вдертися до моєї кімнати та почати приставати до мене. Я не мала іншого вибору, як зарядити йому свічником по обличчю.

Я не хотіла того вечора підіймати крики й привертати увагу до себе старої графині та розпускати чутки серед прислуги. Ми з Лоудом вдали тоді, що «нічого не було», але тільки ось бідний хлопець дуже довго косився в мій бік і уникав зі мною навіть випадкових зустрічей, не кажучи вже про… «я випадково переплутав кімнати».

Лоуд вкотре вилаявся і пішов. Я розвернулась і втягла шию під прицілом дивних чорних очей.

— Знаєш, вперше почуваюся таким бовдуром.

Я запитливо скинула брови вгору.

— Навіть не міг подумати, що тебе привабить Лоуд. Зазвичай… ти віддавала перевагу зрілим чоловікам. Тебе почали збуджувати такі, як мій братик?

От начебто мене це й не стосується. Начебто ... я — не Діана, і мені повинно бути байдуже на всю їхню брудну сімейку. Але моя рука машинально підвелася. І навіть Рейвен був не готовий до ляпаса.

Рука оніміла від болю, а ось душа на мить вирішила залишити тлінне тіло і втекти. Але, на жаль, одразу повернулася. Я насилу зібрала свою волю в кулак і не подала вигляду, що боюся. Хоча… коли Рейвен з червоною міткою на щоці глянув на мене, мені раптом здалося, що він зараз ударить мене…

Я навіть скрикнула, коли за одну секунду виявилася втиснутою в стіну. Його рука обхопила мою шию і я чітко бачила, наскільки складно чоловікові стримувати свою лють. Була б його воля він задушив би мене, не відчуваючи ніякої провини! Його очі налилися чорнотою і в них було стільки... ненависті. Не дивно, що цю людину всі недолюблюють! Чудовисько просто!

Здається, я десь чула, що у цьому світі не можна підіймати руку на свого чоловіка. Чимось там карається... мало не до в'язниці можна довести справу. Дивний світ: зраджувати один одному за домовленістю можна, а от заслужений ляпас дати — так відразу на шибеницю!

— В кімнату. Негайно, — прошипів мій «чоловік», киваючи у бік моєї спальні, і нарешті відійшовши від мене.  

Я спокійно увійшла, хоч ноги намагалися бігти щосили. Відійшла в найдальший куточок, сподіваючись, що опинюся від розлюченого чоловіка якнайдалі. Але звичайно мій фокус не вдався. За лічені секунди переді мною стояв знову Рейвен.

— Відчула смак свободи, Діано? Знаєш, що завдає багато болю? Ні, не падіння з висоти. А коли солодкий, дурманливий смак свободи змінюється смаком гнилі, смороду та вічного ув'язнення. І це я не про пекло та рай. Це я про тебе та в'язницю.

— Ви заслужили на цей ляпас, — впевнено заявила я, дивлячись йому в очі. – Як ви тільки могли подумати, що між мною та вашим братом… щось могло бути?! Це саме ви тільки що зганьбили моє ім'я та ім'я свого брата.

Рейвен хмикнув.

— Ще один гріх мені в скарбничку? Одним більше, одним менше. Переживу. Але мені здається, у мене гріхів менше, ніж у тебе твоїх коханців.

Я закотила очі, але промовчала. Без поняття я скільки там було цих коханців у Діани.

— Ви щось хотіли зі мною обговорити? — вирішила я уникнути теми про коханців.

Рейвен обвів мене поглядом з ніг до голови, таким настороженим, примруженим.

— Так, хотів, — видихнув він і, нарешті, відійшов від мене. Тепер я могла дихати на повні груди й відчути себе трішки впевненіше. Слава богам – не вдарив.