1.4

— Та як ти наважилася...

— Наважилася на що? — звузивши очі, з не меншим викликом і загрозою, запитала я чоловіка, притискаючи до грудей дитину.

— Ця дитина… від кого вона? Йому не менше трьох років, Діано! Не варто робити з мене ідіота! Коли я залишав цей будинок три роки тому, ти була вагітна?! Від кого?

З одного боку, ситуація виявилася смішною та безглуздою. З іншого ж… просто абсурдною. Та і я не мала права зараз глузувати з бідного чоловіка, який… випав із життя на три роки. Я не збиралася втручатися в особисті відносини між Рейвеном та Діаною, але просто не люблю, коли мене звинувачують у тому, чого я не робила. Ну, як і у цьому конкретному випадку. Тут навіть справжня Діана ні в чому не винна перед ним!

Я трішки заспокоїлася, щоб відповісти без зайвих емоцій, але не встигла і слово вимовити. Стара графиня встала з-за столу і, підійшовши до нас, звернулася до сина.

— Ти завжди думав лише про себе, Рейвене. Ти зник три роки тому, вирішив зрадити короля, залишив нас із боргами, залишив нас з репутацією родини державного зрадника, заплямував нашу честь! Ти хоч би поцікавився через що ми усі пройшли? Скільки підозр та обшуків ми пережили? Скільки… лайна вигребли після тебе, після твого такого низького, негідного вчинку! Сьогодні ти увірвався в цей будинок і виганяєш нас на вулицю, навіть не спромігшись запитати що ми пережили за ці довгі роки. Або… де твоя сестра, наприклад, Рейвене. Через тебе вона загинула, через тебе ця дитина залишилася сиротою, через тебе твого брата вигнали з академії. Через тебе, Рейвене! І цей будинок покинеш ти, чуєш? Саме ти.

Жінка пройшла між нами, змушуючи нас розступитись. Вперше мені стало шкода чоловіка. Щось більше живе, людяне промайнуло на його обличчі, коли він уважно розглядав малюка у мене на руках.

Я не знала нічого про Рейвена, крім того, що чула у стінах цього будинку: зрадник, злочинець, був оголошений у розшук, визнали мертвим. Звичайно, графиня була вкрай жорстока зараз, і я знову вже хотіла заговорити, але сьогодні мені судилося бути лише слухачкою.

 — Мені начхати, що ви не змогли прожити без мене, — і знову холодний, сталевий голос, який пробирає до глибини душі та вселяє жах. Він сказав це досить голосно, щоб його мати, яка не встигла далеко піти, зупинилася. — Я повернувся. І оскільки я живий, згідно із законом, цей будинок все ще належить мені…

— Ти викинеш свого племінника, сироту, на вулицю? — закричала графиня. – Рейвене…

— В мене немає ні совісті, ні честі. Так, так, пам’ятаю, матінко. Щоб до завтрашнього обіду в моєму будинку навіть вашого духу не було. Окрім тебе, — додав пошепки чоловік.

Навмисне голосно повернувся на підборах, видаючи на відполірованій підлозі неприємний звук, і неспішно першим вийшов із їдальні.

Стара графиня щось кричала вслід своєму старшому синку, тоді як молодший узяв із бару чергову пляшку і поплентався до своєї кімнати. Лорі почав скімлити у мене на руках.

— Хто цей дядько? — крізь сльози спитав хлопчик. Я притиснула його голову до себе і тяжко зітхнула. І як сказати йому, що то його рідний дядько повернувся. Рідна людина, яка вирішила викинути на вулицю трирічну дитину!

«Окрім тебе» — від цих слів я мимоволі зіщулилася. Що ж ти за людина така, Рейвене Кернінген?

Я поклала дитину спати, і швиденько пробралася до своєї кімнати. Втомлено опустилася в крісло. Голова дико розколювалася: і від метушні, і від великої кількості новин. Потрібен був час, щоб усе осмислити та зрозуміти, що робити далі. Рейвен був справжнісінькою загрозою. Дивно, що він бажає позбутися своєї родини. Чому, за що – я так і не зрозуміла. Мабуть, і самі члени родини не зрозуміли. Але що мені робити? І чому саме зі мною в нього окрема розмова?

Рік тому я прокинулася у дивному світі, у новому тілі. Що трапилося зі мною справжньою – я не пам’ятаю. А ось що трапилося з Діаною… вона знепритомніла та впала зі сходів. А прокинулася в її тілі вже я. Діані, як і мені, було 23 роки. Молода, вродлива дівчина, але вдова. Та ще й вдова державного зрадника.

Важко було пристосуватися до цього магічного світу, до свого нового відображення у дзеркалі. На мій погляд, Діана дійсно красива та притягує чоловічі погляди до себе, що мені ось ніяк не потрібно було у цей час. Великі бурштинові очі, ніжна, фарфорова шкіра, охайний носик та довге шовковисте волосся карамельного кольору. Красуня одним словом.

Важко було знайти спільну мову з новими людьми, але у мене не було іншого вибору, як почати невідкладно шукати шляхи повернення у свій світ, поки мене не викрили.

Я не знаю, скільки часу пройшло, але за вікном уже стемніло. Я вийшла на балкон і вдихнула свіже літнє повітря. Таке смачно-солодке, наповнене запахом трав та квітів. Після зливи сад був затоплений, і як би мені не хотілося зараз прогулятися, довелося залишитися у своїх покоях.

У будинку було тихо і це трохи насторожувало. Близько опівночі я лягла спати, але заснула лише, коли перші сонячні промені торкнулися мого обличчя.

Прокинулася я від звуку метушні та криків за дверима. Згадала вчорашній день і повільно сповзла з ліжка. За час сну до мене не прийшло ніяке осяяння та розуміння, що мені робити далі.

Я тут трохи понад рік, і майже щоночі мені сняться мої батьки. Особливо мати. Її тихі молитви, її плач. Вона просить мене не вмирати, повернутись додому. Іноді я прокидаюся зі сльозами на очах, іноді я кричу їй уві сні, що обов'язково повернуся. І якщо на початку перебування в цьому світі я відчувала себе розгубленою, пониклою, то останні пів року я прокидалася з однією думкою і метою: я обов'язково знайду дорогу додому! Але чомусь сьогодні я прокинулася знову з тим огидним відчуттям безнадійності і... зради щодо мами, наче… підсвідомо я вже знала: я не повернуся. У душі оселилася одна дивна нав'язлива думка: хоч би залишитися живою.