1.3

Карета зупинилася біля будинку, і чоловік вискочив першим, та так стрімко, наче, тікав від вогнедишного дракона. Навіть не спромігся допомогти своїй дружині з карети вийти. Але… я й не скаржусь. Потрібно триматися зараз від цього чоловіка на відстані.

Дощ припинився, і я повільно поплелася до будинку. На обличчі дворецького, який завмер на порозі, я легко прочитала непідробний подив і страх. Начебто й були чутки про «воскресіння» Рейвена, але ніхто не готовий був його сьогодні побачити. Живого.

Родина Кернінген зібралася у їдальні за вечерею. Стара графиня та її молодший син сиділи за столом. Стіл сервірований лише на три персони,  як завжди. Я не сіла за своє місце, а притулилася до дверей і стала тихенько спостерігати за ситуацією здалеку. І жінка, і молодий парубок були шоковані побачити Рейвена. Живого. Тобто… не тільки я не приймала за правду чутки про його повернення?

Рейвен неспішно пройшовся по кімнаті, розглядаючи матір та брата. Не думала я, що чоловік з порога почне виплескувати свою лють на рідну сім'ю в перші хвилини свого повернення, але графиня Кернінген змогла підлити олії у вогонь.

— Як ти посмів з'явитися у цьому будинку, Рейвене? — суворо вигукнула його мати без зайвих привітань.

— О, люба матінко, я теж радий тебе бачити. Ти здорова? Чи все гаразд у тебе було всі ці роки? — з явним сарказмом у відповідь вигукнув чоловік.

— Припини знущатися зі своєї сім'ї, Рейвене! Як тільки твоя нога посміла ступити на поріг будинку, якому ти завдав такої шкоди! Його Величність знає про твоє повернення? — злобно прошипіла стара жінка.

— Мені здавалося, що останнім часом у місті ходили чутки про моє повернення. Але чомусь ніхто не сприйняв цю новину з радістю. Чи думали, що з пекла немає виходу? Чи ви дійсно вірили, що я помер і мою душу ув’язнили в пекельній брамі? — саркастично посміхнувся чоловік, продовжуючи неспішно обходити невеличке приміщення їдальні.

— Брате, котись ти до свого пекла назад. І без тебе тут не життя, а одне лайно, — пролунав напівп'яний голос молодшого графа, Лоуда Кернінгена.

— Здається, за три роки ви всі забули, що це мій будинок і ви в ньому гості, — шалено стискаючи кулаки, процідив холодним тоном Рейвен.

— Що? — обурено вигукнула стара графиня. — Ти зовсім з розуму вижив?! Ти повністю зруйнував репутацію… не тільки свою, а всієї своєї родини, і тепер маєш нахабство заявляти, що ми лише гості та ще й у «твоєму будинку»? У тебе є совість?

— Звісно, немає. Я ж… ти забула? Злочинець. Зрадник.

Мати та син просто спопеляли один одного поглядами. І у мене промайнула раптом думка про те, що яблуко від яблуні…

Тремтячим голосом жінка відповіла:

— Не думала я, що виростила такого сина. Ні совісті, ні честі! Зрадив короля, принизив свою сім'ю, а тепер має нахабство прийти у цей будинок і говорити про якісь права?! Я не бажаю жити під одним дахом із таким сином, як ти, Рейвене. Май залишки гордості і дай спокій своїй бідній сім'ї, яка ледь вижила після твоєї зради! Якщо король дізнається, що ти живий і повернувся додому… нас усіх стратять! Чи ти забув, що накоїв? Забув, як ти зрадив королівство і Його Величність? Гадаєш, що усі забули за три роки про твій вчинок? Гадаєш, що тобі пробачать королівську зраду?

— Я нікого не тримаю, матінко. Не хочете жити під одним дахом — двері відчинені, — жорстким тоном сказав Рейвен, а на обличчі жодної краплі людських емоцій!

— Та як ти… як ти… — захлиналась від гніву графиня.

— Я також не думав, що рідна мати так швидко відмовиться від рідного сина… Втім… яка мати, такий і син, — навіть у мене тремтіння пройшло від його останніх слів, і особливо тону з яким це було сказано.

— Даю вам час до завтрашнього обіду забратися з мого будинку, — жорстко процідив чоловік і попрямував до виходу... в мій бік. Зупинившись і втупивши у мене погляд сповнений ненависті, майже виплюнув: — А з тобою я розберуся найближчим часом. Навіть не думай втекти з будинку до своїх коханців. Буде лише гірше. Присягаюся.

— Та як ти смієш після всього горя і ганьби, які ти приніс в нашу сім'ю, тепер виганяти нас на вулицю?! — не заспокоювалася графиня Кернінген.

— Ви завжди вчили своїх дітей відповідати за свої слова, — холодним, спокійним тоном промовив чоловік, не відходячи від мене. — То ж покажіть приклад: це ваші слова, ваше бажання не жити під одним дахом з таким сином, як я. Я вас не тримаю.

— Мамо, мамо!

Я затамувала подих, почувши дитячий голосок, тупіт крихітних ніжок, але навіть не змогла відвести погляду від обличчя свого «чоловіка». Я шкірою відчула, як мене поглинає палке полум'я ненависті і зневаги.

Рейвен повільно обернувся і придивився до трирічного малюка, який уже встиг підбігти до мене. Хлопчик вимогливо смикнув за спідницю, вимагаючи взяти його на ручки. Не зводячи погляду з чоловіка, я підняла Лорі, але не чекала від дитинки наступних слів:

— Не смій загложувати моїй лодині! І до моєї мами навіть не толкайся! Бо я вб'ю тебе! Забилайся геть!

Я закусила губу.

— Що? — мені знову здалося, що очі чоловіка спалахнули дивним, нелюдським свіченням. — Як ти… – чоловік просто задихався від люті.