Розділ 1. Коли замало халеп

— Завтра відбудеться королівський бал, ти не забула? — нагадав мені герцог Лоріан Хокс, і в цей момент я відчула його ніжний поцілунок на моїй шиї. 

— Ні, звичайно ж, ні! — схаменулась я.

Урок мистецтвознавства магії закінчився, і я поспішила відійти від чоловіка якомога далі, намагаючись урятуватися від його наполегливості. Ох, якби я тільки могла самостійно навчитися цієї магії!

 Подумки я вже вкотре лаяла себе, що послухалася поради одного мага-дурисвіту і прийшла до іншого… мага, правда не дурисвіту, але молодого 28-річного парубка-аристократа. Світловолосий, високий, статний, з бурштиновими, теплими очима, та з найчарівнішою усмішкою, від якої будь-яка дівчина втратила б розум.

— На сьогодні заняття закінчені? — поспішно запитала я.

Чоловік сумно посміхнувся і кивнув головою.

— Так, Діано. На сьогодні заняття закінчені. На вулиці знову починається злива. На жаль, останнім часом погода не дозволяє насолодитися прогулянками у парку. Не бажаєш залишитися на обід та перечекати дощ?  — запропонував мій наполегливий «залицяльник».

— Вибачте, мій шановний учителю, але в мене призначена зустріч і скасувати її  ніяк не можу, — стримано усміхнулася я й поспішила до виходу. Але Лоріан перегородив мені дорогу.

— Іноді мені здається, що ти уникаєш мене всіма силами, — у голосі лунав смуток та образа. Я подивилася на чоловіка з м'яким докором.

— Я приходжу двічі на тиждень на заняття. Проводжу з тобою понад чотири години на день. Ти й досі вважаєш, що це «уникнення» тебе?

— Діано, ти ж розумієш, що… я говорю про інше.

Я ніяково відвела погляд убік. Лоріан підійшов ближче і торкнувся моєї руки. Взявши її у свою долоню, він підніс її до своїх губ і ніжно торкнувся поцілунком.

— Ти — вдова вже близько трьох років. Ніщо не заважає тобі розпочати нове життя. Ти молода, красива, розумна. Я досі не розумію, чому ти живеш із родичами свого покійного чоловіка. Рано чи пізно вони виставлять тебе за двері. Куди ти підеш тоді?

Ну, вже явно не до тебе! І я дуже, дуже сподіваюся, що на той час я знайду спосіб повернутися додому! У свій ріднесенький світ! Але звичайно вголос вимовити я це не могла.

— Я не знаю… може, повернуся до батьків. Я… вже казала тобі, що на цьому життєвому етапі я не готова до нового шлюбу…

— Я — не Рейвен. Одружившись зі мною, ти ніколи не зазнаєш болю від зради й сорому за мене. Я буду кохати тебе…

Піднявши руку, я змусила чоловіка замовкнути.

— Я глибоко засмучена тим фактом, що змусила повірити, що між нами щось може бути, Лоріане. Це дійсно так. Я… не знаю, коли могла дати привід…

— Ти його не давала мені, — сумно усміхнувся чоловік. - Ти жодного разу не відгукнулася на мою пропозицію, на мої слова, на мої дотики. Я просто закохався в тебе, Діано. Той час, що ми провели з тобою на уроках магії, зблизив нас… точніше сказати, дав мені надію на майбутнє, наше майбутнє. Ти – не така як усі інші жінки.

Інші жінки… Що можна відповісти? Взагалі-то я і ваша сучасність… навряд чи сумісні. Мені досі не дає спокою питання: чому за наявності магії не можна було змінити карету та коней на щось інноваційніше? Артефакт для підігріву води вигадали? Вигадали. Портали вигадали? Вигадали. А більш швидкий та зручний міський транспорт? Невже за стільки століть неможливо було зрозуміти, що коні – вельми незручний, повільний, витратний (на утримання самих коней плюс зарплата конюха, кучера йде сила-силенна грошей!) вид транспорту!

 Я всіма силами намагалася тримати дистанцію з цим чоловіком. І була б моя воля – ноги моєї не було у цьому будинку! Ні, я не хочу сказати, що Лоріан викликає огиду або щось інше. Вихований, симпатичний аристократ, маг, веселий, милий чоловік. Але я вже рік у цьому світі і вже рік як шукаю спосіб повернутися додому. Я не хотіла затримуватися в цьому світі, не хотіла закохуватися, не хотіла заводити сім'ю. Я навіть боялася подумати, що… можу залишитися тут назавжди!

Тут не погано, але… все чуже. Тут немає моїх рідних. А страх, що рано чи пізно хтось дізнається, що я – не справжня Діана і мене відправлять на багаття… Бррр! Цей світ того не вартий.

Можливо, за інших обставин, я б і подивилася на Лоріана з іншого боку. Але моє серце, душа та мозок шукали можливості повернутися додому. От і все. Може, якщо зрештою виявиться це нереальним, я подумаю над тим, щоб «пустити» тут коріння. А поки що… пробач Лоріане.

Іноді совість таки мучила мене. Як зараз, наприклад. Я дивилася на чоловіка і бачила його непідробні почуття. І причиною його сум'яття, смутку та розпачу була я.

— Я не хотіла тебе образити, Лоріане. Пробач. Але я справді не хочу давати тобі привід чи надію на щось… між нами. Я дуже вдячна тобі за твою допомогу. І якщо ти вирішиш, що… не хочеш більше мені допомагати – я зрозумію.

— О, ні! Мене так швидко не позбудешся, — засміявся чоловік. — До того ж хоч ти й робиш успіхи, тобі ще треба багато чого навчитися. Ти боїшся своєї магії, тож тобі так важко її контролювати. Не вважай за нахабство чи самовпевненість, але я знаю, що без моєї допомоги тобі не обійтися. І я зрозумів свою помилку: більше не торкатимуся цієї теми. Інакше… можу позбутися твого товариства, — з ніжною усмішкою промовив чоловік. Але, на жаль, він не зміг повністю приховати свій смуток від мене.