39 Марі

Будинок сьогодні звучить інакше.

Наче в ньому забрали частину повітря.

Девід поїхав у справах, сказав коротко, без деталей. Я навіть не питала. Після розмови в ресторані між нами зависло щось незрозуміле, і я не була впевнена, що хочу зараз копатися в цьому глибше.

Я залишаюся сама.

І вперше за кілька днів тиша не заспокоює.

Вона тисне.

Я ходжу по кухні без особливої мети, відкриваю холодильник, закриваю, ставлю чайник — і забуваю, навіщо. Думки крутяться по колу. Про клініку. Про те, як Девід дивився. Про те, що він так і не сказав.

І про поцілунок.

Я ловлю себе на тому, що знову торкаюся губ.

— Чудово, — бурмочу сама собі. — Просто чудово.

Дзвінок у двері звучить різко.

Я здригаюся.

На секунду думаю, що це Девід.

Відчиняю — і одразу шкодую.

Джек.

Він стоїть на порозі, як завжди впевнено, ніби має повне право бути тут.

— Привіт, — каже він.

Я не відповідаю одразу.

— Чого ти хочеш?

Він усміхається куточком губ.

— Оце теплий прийом.

— Джек.

— Можна зайти?

— Ні.

Він дивиться на мене уважніше.

— Це важливо.

Я вагаюся секунду.

І роблю крок убік.

— П’ять хвилин.

Він заходить у будинок, озирається, ніби оцінює простір.

— Ти вже освоїлась, бачу.

— Говори.

Він не поспішає. Проходить у вітальню, зупиняється біля дивану.

— У твого Девіда проблеми, — каже він спокійно.

Я стискаю пальці.

— Які?

— Серйозні.

— Конкретніше.

Він дивиться на мене, ніби смакує момент.

— Мати тієї дівчинки.

— Рут.

— Так. Вона вийшла з рехабу.

Я завмираю.

— І?

— І подається на опіку.

Слова падають важко.

— Це… нормально, — кажу я обережно.

— Було б нормально, якби це сталося само.

Я піднімаю на нього очі.

— Що ти маєш на увазі?

Він усміхається ширше.

— Я її знайшов.

Тиша.

— Ти… що?

— Я допоміг їй вийти на правильних людей. Пояснив, що у неї є всі шанси повернути дитину.

Я відчуваю, як у грудях різко стає холодно.

— Навіщо?

Він знизує плечима.

— Бізнес.

— Це не бізнес.

— Для мене — так.

Я дивлюся на нього і раптом бачу зовсім іншу людину.

— Ти серйозно зараз це говориш?

— Абсолютно.

— Це дитина.

— Це слабке місце Девіда.

Я роблю крок назад.

— Ти божевільний.

— Ні, я практичний.

Він підходить ближче.

— І я знаю, як він думає. Він уже в це вліз емоційно. А тепер це буде коштувати йому дуже дорого.

— Ти хочеш зруйнувати йому життя?

— Я хочу вирівняти баланс.

Я дивлюся на нього, не впізнаючи.

— Ти завжди був таким?

Він на секунду мовчить.

— Просто раніше тобі це подобалося.

— Ні.

— Так.

Я хитаю головою.

— Ні.

Тиша натягується.

Він дивиться на мене довше.

І раптом змінює тон.

— Я все обдумав, Марі.

Я напружуюся.

— Не треба.

— Треба.

— Ні.

— Я був неправий.

Я завмираю.

— Що?

— Я перегнув. З тобою. З усім.

Я дивлюся на нього насторожено.

— І?

— Я хочу, щоб ти повернулася.

Я мовчу.

— Серйозно?

— Так.

— Після всього?

— Я готовий прийняти дитину.

Це звучить так, ніби він пропонує угоду.

Я відчуваю, як у мене перехоплює подих.

— Ти… що?

— Я сказав, що прийму.

— Це не собака, Джек.

— Я розумію.

— Ні, ти не розумієш.

Він робить ще крок ближче.

— Я виправлю все.

— Ти вже «виправив», — кажу тихо. — З Рут.

Він зупиняється.

Пауза.

— Це не пов’язано.

— Пов’язано.

— Марі…

— Ти щойно сказав, що допоміг матері відібрати дитину у Девіда.

— Я не сказав «відібрати».

— Це і є «відібрати».

Він зітхає.

— Ти перебільшуєш.

Я дивлюся на нього і не знаходжу слів.

Він чекає.

Я теж.

І вперше за весь цей час я не знаю, що відповісти.

Бо одна частина мене хоче просто закрити двері.

А інша — розуміє, що все стало значно складніше, ніж було вчора.