38 Девід

Я стою біля вікна в коридорі клініки і дивлюся вниз, на парковку. Машини приїжджають і від’їжджають, люди заходять і виходять, у кожного свої справи, свої причини бути тут. Усе виглядає буденно. Нормально.

А всередині — ні.

Марі залишилася в кабінеті з лікарем. Я сказав, що почекаю тут, хоча міг залишитися поруч. Але якщо я ще трохи побуду в одному приміщенні з нею і своїми думками — я скажу зайве.

А цього робити не можна.

Поки що.

Я проводжу рукою по потилиці і намагаюся розкласти все по полицях, як завжди. Факти, ризики, варіанти. Це працює в бізнесі. Завжди працює.

Тут — ні.

Я знаю, що сказати їй правду означає зламати той крихкий баланс, який у нас тільки почав складатися. Вона і так не розуміє, навіщо все це. Для неї це перестраховка. Перебільшення. Мій контроль.

А для мене — ні.

Я заплющую очі на секунду.

Це не параноя.

Це досвід.

Джек.

Я бачу це занадто чітко, хоча не хочу.

Його перший шлюб. Його впертість. Його впевненість, що «якось обійдеться». Він не сказав їй про генетичний ризик. Не пояснив. Не захотів ускладнювати. Не захотів лякати.

І чим це закінчилося.

Я стискаю щелепу.

Це не просто помилка.

Це було рішення.

Його рішення — мовчати.

І наслідки були такими, які вже не можна було виправити.

Я відкриваю очі.

І розумію, що стою зараз у тій самій точці.

Сказати чи ні.

Якщо сказати — Марі злякається. Почне думати про речі, про які, можливо, ще рано думати. Вона й так не готова до цього всього.

Якщо не сказати — я повторюю ту саму помилку.

Я відштовхуюся від підвіконня і проходжуся коридором.

Результати скринінгу ще не готові.

І це дає мені час.

Час нічого не вирішувати.

Але це не рішення.

Я зупиняюся і дивлюся на двері кабінету, за якими зараз Марі.

Вона не виглядає як людина, якій потрібно це знати прямо зараз.

Вона виглядає як людина, якій потрібно трохи спокою.

І водночас — як людина, яка має право знати правду.

Я видихаю повільно.

Мені не подобається жоден із варіантів.

Але цього разу я не маю права діяти так, як діяв Джек.

Навіть якщо це означає, що доведеться сказати те, що вона не захоче чути.

Просто не зараз.

Спочатку — результати.

А потім… я вже не зможу відмовчатися.

Після клініки я не заводжу машину одразу. Стою кілька секунд, дивлюся на кермо, ніби воно саме підкаже, що робити далі. Сказати зараз — погана ідея. Не сказати — ще гірша.

— Поїхали пообідаємо, — кажу нарешті.

Марі дивиться на мене трохи здивовано, але не заперечує.

— Добре.

Ми їдемо мовчки. Це вже стає звичним: між нами постійно є щось недоговорене, але тепер це не просто напруга — це щось густіше, складніше. Після вчорашнього поцілунку тиша вже не порожня. Вона… насичена.

Ресторан я обираю перший-ліпший. Неважливо де. Важливо — що.

Ми сідаємо за столик біля вікна. Замовлення робимо швидко, майже автоматично. Я навіть не запам’ятовую, що саме.

Марі відкидається на спинку стільця і дивиться на мене.

— Ти поводишся дивно.

— Це новина?

— Сьогодні — так.

Я усміхаюся ледь помітно.

— Я думаю.

— Це теж новина.

Я проводжу пальцями по краю склянки.

З чого почати.

Прямо — не вийде.

— Ти багато знаєш про Джека? — питаю.

Вона знизує плечима.

— Достатньо.

— Про його минуле?

— Ти зараз серйозно?

Я дивлюся на неї.

— Так.

Вона відводить погляд на вікно.

— Я знаю те, що він хотів розповісти.

— Це не все.

— Я здогадуюсь.

Пауза.

Я вдихаю глибше.

— У нього був шлюб.

Вона повертається до мене.

— Я знаю.

— Короткий.

— І?

— Про нього майже нічого не знайдеш.

— Ріди постаралися? — питає вона з легкою іронією.

— Так.

Вона хмикає.

— Не здивована.

Я дивлюся на неї уважніше.

— Там була причина.

— У всього є причина.

— Не така.

Вона зітхає.

— Девід.

— Що?

Вона дивиться прямо на мене.

— Мені не цікаве минуле Джека.

Я завмираю.

— Це важливо.

— Було.

— Марі…

— Ні, — вона перебиває. Спокійно, але твердо. — Це більше не має значення.

Я відчуваю, як розмова йде не туди.

— Це має.

— Для тебе — можливо.

— Для тебе теж.

Вона нахиляється трохи вперед.

— Ти зараз намагаєшся розповісти мені щось про нього після того, що було вчора?

Пауза.

Я не одразу знаходжу відповідь.

— Це не про це.

— Виглядає саме так.

— Марі…

— Я не хочу слухати про його минуле, — каже вона тихіше, але жорсткіше. — Я з ним закінчила.

І в цих словах є щось остаточне.

Я стискаю губи.

Вона зрозуміла цю розмову по-своєму.

І, чорт забирай, я її розумію.

Я відкидаюся на спинку стільця.

— Добре.

Вона дивиться на мене ще кілька секунд, ніби чекає, що я продовжу.

Але я мовчу.

Бо сказати правду зараз — означає перевернути все.

І я ще не впевнений, що це правильний момент.

Їжа приносять якраз вчасно, щоб врятувати нас від продовження цієї розмови.

Але я вже знаю — я не зможу довго тягнути.

І наступного разу вона вже не зможе це перебити.