36 Девід

Я веду машину і дивлюся на дорогу, але думки весь час повертаються не туди. Перед очима знову і знову спливають її губи. Це виглядає абсурдно навіть для мене самого: один короткий поцілунок, майже випадковий, майже невпевнений — і я вже не можу його відпустити. Я стискаю кермо сильніше, ніж потрібно, і змушую себе дивитися вперед, але варто лише на секунду відвести погляд, як я знову ковзаю ним до Марі.

Вона сидить поруч тихо, дивиться у вікно, ніби нічого не сталося. Але я помічаю деталі, які, здається, не призначені для стороннього ока: як вона ледь торкається губ пальцями, як трохи затримує подих, як намагається виглядати спокійною. І саме це остаточно вибиває мене з рівноваги.

Одного поцілунку було мало.

Це думка приходить настільки прямо, що я навіть не намагаюся її заперечити. Мало — і це вже проблема.

Я переводжу погляд назад на дорогу, ніби цим можна щось виправити. Марі занадто тендітна для всього цього. І водночас занадто жива, занадто справжня, щоб залишатися просто частиною угоди. Я вже не можу дивитися на неї так, як раніше. Не як на колишню наречену брата, не як на ситуацію, яку потрібно було закрити. Вона змінилася. Чи, можливо, я просто почав бачити.

Я проводжу рукою по потилиці, ніби це допоможе повернути думки в потрібне русло. Не допомагає.

Бо є ще інше.

Мати Рут.

Картина складається швидко, занадто швидко. Вона вийшла з рехабу. Це означає, що вона може з’явитися будь-якої миті. Подзвонити. Прийти. Попросити зустріч. І я нічого не зможу з цим зробити.

Я стискаю щелепу.

Закон буде на її боці, якщо вона покаже, що тримається. Що стабільна. Що контролює себе. І тоді я навіть не зможу обмежити її доступ до Рут. Не зможу сказати «ні». Не зможу захистити так, як хочу.

І це дратує сильніше, ніж повинно.

Я звик керувати ситуаціями. Вирішувати. Закривати питання. А тут я стою осторонь і чекаю, поки хтось інший вирішить, що буде з дитиною, яка… навіть не моя.

Я різко видихаю.

Поруч Марі мовчить, і ця тиша вже не та, що була раніше. Вона не напружена. Вона… інша. Тепліша. І водночас небезпечніша.

Я знову дивлюся на неї.

На її профіль. На лінію щоки. На губи.

І думка повертається, чіткіша, ніж до цього.

Я хочу поцілувати її знову.

Не так, як щойно. Не обережно і не випадково. А по-справжньому.

Я відводжу погляд різко, ніби це щось заборонене.

Це погана ідея.

Дуже погана.

Але вона не зникає.

Я зосереджуюся на дорозі, але вже знаю: тепер у мене не одна проблема.

І жодну з них я не зможу вирішити так швидко, як звик.

Будинок увечері тихий. Занадто тихий після вчорашнього дня.

Телевізор працює у вітальні — Артур розвалився на дивані і клацає канали, але навіть не дивиться толком. Просто створює фон.

Марі на кухні. Світло тепле, м’яке. Вона щось помішує на плиті, зосереджена, спокійна. Наче нічого не змінилося.

А змінилося.

Я стою в проході й дивлюся на неї трохи довше, ніж потрібно. Після ранку це не відпускає. Ні на хвилину.

І мені потрібно зрозуміти.

Я підходжу ближче.

— Марі.

Вона обертається.

— Що?

Я не відповідаю.

Просто підходжу ще на півкроку і цілую її.

Цього разу без паузи.

Без «випадково».

Без виправдань.

Я не перевіряю — я вже знаю, що не помилився. І саме тому цей поцілунок інший. Глибший. Впевнений.

Вона спочатку завмирає.

А потім відповідає.

І цього достатньо, щоб усе всередині остаточно стало на свої місця.

Її рука лягає мені на груди, ніби хоче зупинити — але не зупиняє.

І я не відступаю.

Поки…

— Ну клас.

Голос з вітальні звучить так вчасно, що навіть смішно.

Ми різко відриваємося один від одного.

Артур стоїть у проході, спершись плечем об стіну. Дивиться на нас з тією своєю кривою усмішкою.

— Я не заважатиму, — каже він. — Продовжуйте. Я просто морально готуюсь.

Марі одразу відходить на крок назад.

— Артур…

— Що? — він знизує плечима. — Я нічого. Я навіть не коментую.

— Це виглядає як коментар.

— Це ще дуже стримано.

Я дивлюся на нього.

— У тебе немає своїх справ?

— Є. Я якраз займаюся аналізом сімейної динаміки.

— Іди займайся в іншій кімнаті.

— Та без проблем.

Він уже розвертається, але зупиняється на півкроці.

Повертається.

І цього разу дивиться не на мене.

На Марі.

— Тільки ти дивись, — каже він спокійніше, але вже без жарту. — не давай себе дурити, окей?

Тиша стає щільнішою.

Марі завмирає.

— Артур…

Він піднімає руку.

— Я серйозно.

І тільки тоді переводить погляд на мене.

— І ти теж не облажайся.

Пауза.

Коротка.

Але достатня.

Потім він іде.

Без жартів цього разу.

Я стою на кухні, дивлюся в той бік, куди він пішов.

Потім на Марі.