35 Марі

Ранок тихіший, ніж учора.

Навіть діти не сперечаються. Рут притискає до себе динозавра і дивиться у вікно, ніби намагається запам’ятати дорогу. Артур сидить поруч, у навушниках, але я бачу — він не слухає музику, просто відгороджується.

Ми під’їжджаємо до будівлі притулку.

Сіра, акуратна, занадто правильна.

Рут стискає мою руку.

— Ми ще приїдемо? — питає вона тихо.

— Звісно, — відповідаю.

Вона дивиться на Девіда.

— Ти забереш мене?

Він не вагається.

— Так.

Вона киває, ніби цього достатньо.

Ми виходимо з машини. Всередині пахне мийним засобом і дитячими речами. Жінка на рецепції вже впізнає Девіда, киває стримано, але уважно.

Рут не відходить далеко.

Вона тримається поруч до останнього моменту.

Потім обіймає Девіда.

Сильно.

— Я чекатиму, — каже вона.

— Я знаю.

Він гладить її по волоссю.

І я бачу, як він на секунду заплющує очі.

Потім вона підходить до мене.

— Ти теж приїдеш?

— Приїду.

Вона обіймає мене швидко, трохи невпевнено.

І йде.

Я дивлюся їй услід довше, ніж потрібно.

Двері за нею зачиняються.

Тиша.

Ми виходимо на вулицю.

Я вже відкриваю двері машини, коли телефон Девіда починає дзвонити.

Він дивиться на екран.

Змінюється.

Ледь помітно. Але я це бачу.

— Так, — каже він, приймаючи виклик.

Я сідаю в машину, але не зачиняю двері.

Його голос спокійний.

— Слухаю.

Пауза.

— Що значить «вийшла»?

Я завмираю.

Він відходить на крок убік, але я все одно чую.

— Коли?

Ще пауза.

Його плечі трохи напружуються.

— Ви серйозно?

Тиша з іншого боку довша.

— І що вона сказала?

Я не чую відповіді.

Але бачу, як змінюється його обличчя.

— Добре, — каже він тихіше. — Я зрозумів.

Він завершує виклик не одразу. Стоїть кілька секунд, дивиться кудись у землю.

Потім піднімає голову.

Я вже знаю, що це щось погане.

— Що сталося? — питаю.

Він підходить ближче.

— Адвокати.

— І?

Пауза.

— Мати Рут вийшла з рехабу.

Слова зависають між нами.

Я не одразу знаходжу, що сказати.

— Це… добре?

Навіть для мене це звучить невпевнено.

Він дивиться на мене.

— Це ускладнює все.

Я відчуваю, як у грудях стає холодніше.

— Вона… захоче забрати Рут?

— Можливо.

— А може?

Він не відповідає одразу.

— Якщо вона доведе, що здорова і стабільна — так.

Я стискаю ручку дверей.

— І що тоді?

Він дивиться на будівлю притулку.

Туди, де щойно зникла Рут.

— Тоді все почнеться спочатку.

Він дивиться на будівлю притулку так, ніби намагається щось прорахувати.

Як завжди.

Ситуацію. Варіанти. Виходи.

Але цього разу нічого не складається.

Я це бачу.

— Девід… — тихо кажу.

Він не відповідає.

Стоїть, дивиться вперед, і я раптом розумію: слова тут не працюють.

Жодні.

Ні логіка, ні поради, ні “все буде добре”.

Це той момент, коли нічого з цього не має значення.

Я роблю крок до нього.

Ще один.

І просто обіймаю.

Без попередження.

Без дозволу.

Він завмирає.

На секунду.

Наче не очікував.

Наче не знає, що робити з цим жестом.

А потім я відчуваю, як його руки повільно замикаються у відповідь.

Обережно.

Ніби він боїться зламати щось крихке.

Я притискаюся сильніше.

— Ми щось придумаємо, — кажу тихо.

— Я знаю, — відповідає він.

Але голос у нього інший.

Тихіший.

Я піднімаю голову.

Ми стоїмо надто близько.

Надто.

Його погляд уже не той, що був учора.

І не той, що був ще зранку.

В ньому з’являється щось нове.

Тепле.

Небезпечне.

Я не відводжу очей.

І він теж.

Мить тягнеться.

Занадто довго, щоб її не помітити.

Занадто коротко, щоб встигнути зупинитися.

Він нахиляється першим.

А я не відступаю.

Поцілунок виходить обережним.

Невпевненим.

Наче ми обоє не до кінця віримо, що це відбувається.

Теплий.

Справжній.

І від цього ще більш неправильний.

Я відчуваю, як у грудях щось стискається і водночас розкривається.

На секунду світ ніби стихає.

Потім я різко відступаю.

— Девід…

Він теж робить крок назад.

Мовчить.

Дивиться на мене так, ніби сам не розуміє, що щойно сталося.

Я торкаюся губ пальцями.

— Це…

Я не закінчую.

Він проводить рукою по волоссю.

— Так.

Тиша.

Незручна.

Жива.

— Ми… — починаю я.

— Поїдемо? — перебиває він.

Я киваю.

— Так.