34 Девід

До вечора будинок стає іншим.

Тихішим. Теплішим. Живим.

Ми повертаємося втомлені. Рут майже засинає в машині, притулившись щокою до вікна, Артур мовчить — що вже само по собі досягнення. Я відчиняю двері, і в будинку одразу стає якось спокійніше, ніби він приймає нас назад.

Рут навіть не роздягається нормально — просто падає на диван перед телевізором.

— Я не сплю, — каже вона, не відкриваючи очей.

— Звісно, — відповідає Марі.

Артур сідає поруч і бере пульт.

— Я поставлю щось геніальне.

— Тільки не мультики, — бурмочу я.

— Це не мультики, — каже він. — Це анімаційне кіно.

Я навіть не питаю, у чому різниця.

Марі вже йде на кухню.

— Я щось приготую.

Я дивлюся на неї кілька секунд, потім іду слідом.

— Я допоможу.

Вона обертається через плече.

— Ти впевнений?

— Абсолютно.

— Це звучить як загроза.

Я усміхаюся.

— Я серйозно.

— Добре, — каже вона. — Тоді подай мені ніж.

Я беру ніж.

І вже за секунду не знаю, куди його покласти.

— Куди?

Вона дивиться на мене.

— Просто дай сюди.

Я передаю.

— Добре почали, — каже вона.

— Я ще навіть не почав.

— І це вже відчувається.

Я облокачуюся на стільницю.

— Що робити?

— Нічого.

— Це образливо.

— Це безпечно.

Я хмикаю.

— Я можу щось нарізати.

Вона дивиться на мене оцінююче.

— Ти коли-небудь різав овочі?

— Я керував компанією.

— Це не те саме.

— Принцип схожий.

— Не впевнена.

Вона дає мені дошку і помідор.

— Спробуй.

Я беру ніж.

Ріжу.

Кусок виходить… не ідеальним.

— Це що? — питає вона.

— Помідор.

— Я бачу. Але чому він виглядає так, ніби ти з ним посварився?

Я дивлюся на нарізку.

— Це креативний підхід.

— Це катастрофа.

Я сміюся.

— Ти занадто критична.

— Я просто люблю, коли їжа виглядає як їжа.

Я намагаюся ще раз.

Цього разу виходить трохи краще.

Марі підходить ближче.

— Дай.

Вона бере мою руку, поправляє, як тримати ніж.

І на секунду все завмирає.

Її пальці теплі.

Легкі.

Вона навіть не помічає, що стоїть надто близько.

А я — помічаю.

Занадто добре.

— Ось так, — каже вона тихо.

Я дивлюся не на ніж.

На неї.

На те, як пасмо волосся падає їй на щоку. Як вона трохи хмуриться, зосереджена на простій речі, ніби це щось важливе.

Вона відпускає мою руку.

— Тепер спробуй.

Я ріжу.

Рівніше.

— О, — каже вона. — Прогрес.

— Я швидко вчуся.

— Я бачу.

Вона відходить на пів кроку.

І мені раптом стає… холодніше.

Я кладу ніж.

— Ще щось?

— Ні.

— Точно?

— Так.

Я стою поруч, не знаючи, куди подіти руки.

І раптом розумію, що дивлюся на неї інакше.

Не як на наречену мого брата.

Не як на проблему, яку треба було вирішити.

І навіть не як на частину цієї дивної домовленості між нами.

А як на людину, яку хочеться…

захистити.

Це відчуття з’являється несподівано.

І залишається.

— Девід? — каже вона.

— Що?

— Ти знову нічого не робиш.

Я усміхаюся.

— Я контролюю процес.

Вона хитає головою.

— Тоді контролюй звідти.

Вона легенько штовхає мене плечем.

І цей дотик — короткий, майже випадковий — проходить крізь мене сильніше, ніж повинен.

Я відходжу на пів кроку.

— Як скажеш.

З вітальні чути голос Артура:

— Якщо ви там щось спалите, я не буду це їсти!

— Ти і так все з’їси! — відповідає Марі.

Рут тихо сміється.

Я дивлюся на кухню.

На світло.

На Марі.

Я стою біля стільниці, поки Марі щось швидко ріже й перемішує, і раптом ловлю себе на думці, що дивлюся не на її руки.

Нижче.

На її живіт.

Ледь помітно. Але тепер я його бачу. Постійно.

— Ти вже була в лікаря? — питаю.

Вона не одразу відповідає. На секунду завмирає, потім машинально торкається живота долонею.

— Ще ні, — каже спокійно. — Термін дуже малий. Я навіть токсикозу не відчуваю.

Наче це щось заспокійливе.

Мене це не заспокоює.

— Треба поїхати, — кажу.

Вона піднімає на мене очі.

— Девід…

— Просто перевіритися.

— Це нормально.

— Я знаю.

Пауза.

Я проводжу рукою по потилиці.

— Але треба.

Вона дивиться уважніше, ніби намагається зрозуміти, що саме стоїть за цими словами.

— Ти хвилюєшся? — питає тихо.

Я не відповідаю одразу.

Бо не знаю, як це назвати.

Це не паніка.

Не страх.

Щось інше.

Щось, що не дає відвести погляд.

— Просто… поїдемо, — кажу.

І сам чую, як змінюється мій голос.

Спокійний.

Але вже не байдужий.