33 Марі

Рут не плаче голосно.

І це гірше.

Вона сидить на землі, підібгавши ноги, і дивиться тільки на свої коліна, ніби якщо не рухатися — все якось саме пройде. Її пальці стискають динозавра так сильно, що той уже виглядає трохи деформованим.

— Ні… — шепоче вона. — Не треба…

Я повільно опускаюся поруч.

— Рут, подивись на мене.

Вона хитає головою.

— Ні.

— Добре. Тоді я подивлюся на тебе.

Вона мовчить.

Я не тягнуся до її ніг. Не беру серветки. Просто сиджу поруч.

— Це боляче, я знаю, — кажу тихо.

— Вони будуть терти…

— Ми не будемо терти.

— Буде щипати…

— Трохи.

— Я не хочу…

Її голос тремтить, але вона тримається. І я розумію — це не просто страх болю. Це страх того, що її зараз не послухають.

Я кидаю короткий погляд на Девіда.

Він уже не поспішає. Просто поруч.

Добре.

— Рут, — кажу я. — Ми нічого не будемо робити без тебе.

Вона трохи піднімає голову.

— Точно?

— Абсолютно.

— І не будете різати?

— Ні.

— І колоти?

— Ні.

Вона дивиться на мене довше.

— А якщо буде боляче?

— Ти скажеш «стоп», і ми зупинимось.

Вона думає.

Дуже серйозно, як для дитини.

Потім тихо:

— І що я за це отримаю?

Я ледь стримую усмішку.

Ось ми і прийшли туди, де з нею можна домовлятися.

— А що ти хочеш?

Вона одразу не відповідає.

Дивиться на людей навколо, на каруселі, на яскраві вивіски.

Потім повертається до мене.

— Телефон.

Я кліпаю.

— Який телефон?

— Свій.

Я обмінююся поглядом з Девідом.

Він піднімає брову.

— Серйозний запит, — тихо каже він.

Я повертаюся до Рут.

— Телефон — це велика річ.

— Я знаю.

— І ти будеш ним користуватися обережно?

— Так.

— І не кидати?

— Не кидати.

— І не топити?

— Не топити.

Я дивлюся на Девіда.

Він тихо знизує плечима, але в куточках губ з’являється ледь помітна усмішка.

— Домовляйся, — каже він.

Я знову дивлюся на Рут.

— Добре. Якщо ти даси нам обробити рану — у тебе буде свій телефон.

Вона звужує очі.

— Справжній?

— Справжній.

— Не іграшковий?

— Не іграшковий.

Вона думає ще кілька секунд.

Потім обережно витягує ноги вперед.

— Тільки трошки.

— Тільки трошки.

Я беру серветку дуже повільно, щоб вона бачила кожен рух.

— Я торкаюся, добре?

Вона стискає динозавра.

— Добре…

Я обережно промокаю рану.

Вона різко вдихає.

— Щипає…

— Я знаю. Ти молодець.

Вона не відсмикує ноги.

Девід сидить поруч і тихо каже:

— Це вже майже все.

Рут дивиться на нього.

— Правда?

— Абсолютно.

Я закінчую, наклеюю пластир.

— Все.

Вона дивиться на коліна.

Потім на мене.

— І це все?

— І це все.

Вона повільно видихає.

— Це було не так страшно.

— Я ж казала.

Вона дивиться на Девіда.

— А телефон?

Він усміхається.

— Ми ж домовились.

Рут одразу світлішає.

— Тоді я тепер можу на каруселі?

Я сміюся.

— Тільки не бігти.

— Я не буду!

І вже за секунду вона встає.

І, звісно, біжить.

Я дивлюся їй услід, потім на Девіда.

— Телефон?

Він тихо зітхає.

— Я підписався на це сам.

— Сам.

Він киває.

— Але, — додає він, — це була хороша угода.