32 Девід

Я не люблю домовлятися таким способом.

Точніше — люблю, коли це бізнес. Контракти, цифри, відсотки, умови. Там усе чесно: кожен отримує вигоду і робить вигляд, що це випадковість.

Але зараз це було… майже підкуп.

Я дивлюся на дорогу, поки машина плавно виїжджає з тихої вулиці.

Прокурор не кричав. Не погрожував. Навпаки — був дуже спокійний. І саме це було гірше.

Він просто дивився на мене і чекав.

І я зрозумів, що він не забув минулу розмову.

І не забуде цю.

— Передвиборчий фонд, — сказав він, ніби мимохідь. — Це, звісно, офіційно.

Звісно.

Я кивнув.

І цього вистачило.

Далі все пішло легко. Занадто легко.

Ми навіть пожартували на виході.

Потисли руки.

Наче старі знайомі.

Я стискаю кермо трохи сильніше.

Це не перемога.

Це просто обмін.

Але результат той самий: Артур у машині, поліції немає, Рут поруч, Марі мовчить, але вже не дивиться на мене так, ніби я щойно зіпсував усе.

І цього достатньо.

Поки що.

— Ми приїхали! — радісно каже Рут.

Я паркую машину біля парку розваг.

Тут шумно. Люди, музика, запах солодкої вати і кави. Світло яскраве, навіть попри ранкову годину.

Рут уже розстібає ремінь.

— Повільно, — кажу.

Але вона вже вибігає з машини.

— Гойдалки! — кричить вона.

— Не біжи! — каже Марі.

Запізно.

Рут мчить вперед, її динозавр підстрибує в руці.

Артур виходить слідом, потягується.

— Я б зараз просто сів і нічого не робив.

— Це твій стандартний стан, — кажу.

— Неправда. Я ще можу лежати.

Марі йде поруч зі мною.

— Вона забула, що їй було погано, — каже вона тихо.

— Це добре.

— Це ненадовго.

Я вже хочу відповісти, коли чую звук.

Глухий удар.

І крик.

— Ай!

Я різко повертаю голову.

Рут лежить на землі.

Я підбігаю першим.

— Ти як?

Вона вже піднімається, але обличчя кривиться.

— Я впала…

Я дивлюся на її коліна.

Шкіра здерта. Кров.

— Чорт.

— Нічого страшного, — каже Марі, опускаючись поруч.

— Боляче… — шепоче Рут.

— Зараз обробимо.

І тут усе змінюється.

Рут різко відсмикує ноги.

— Ні!

— Рут…

— Ні, не треба!

Вона починає задкувати, її очі раптом стають великими, наляканими.

— Це просто антисептик, — каже Марі.

— НІ!

Вона хитає головою так різко, що волосся розлітається.

— Буде боляче!

— Трохи.

— Ні! Я не хочу!

Вона майже кричить.

Я завмираю.

Це вже не просто дитяча примха.

Це паніка.

— Рут, — кажу я обережніше. — Подивись на мене.

Вона не дивиться.

Вона дивиться тільки на свої коліна.

І на серветки в руках Марі.

— Не треба… будь ласка…Заживе… Дрібниці… 

Я дивлюся на Марі. Вона теж це бачить. Це не про подряпину.

Це щось інше.

Я роблю крок ближче.

— Ніхто нічого не буде робити без твоєї згоди, добре?

Рут хитає головою, але трохи повільніше.

Я присідаю перед нею.

— Просто подивись на мене, — як бляха знайти ті правильні слова? Вона ж не була такою полохливою. Це все дитячий будинок. Що вони там їй робили? 

Вона піднімає очі.

Вологі. Налякані.

— Ми спочатку подихаємо, добре?

Вона мовчить.

— Ось так, — кажу я і повільно вдихаю.

Вона намагається повторити.

Марі сидить поруч, але не рухається.Не тисне.

І я раптом розумію ще одну річ.

Ніякі няні і психологи не стоять зараз тут замість нас.

Є тільки ми.

І дитина, яка боїться навіть доторкнутися до рани.

І я, який ще годину тому був впевнений, що все це легко контролюється.