30 Марі

Я сиджу в машині й дивлюся на Девіда, який стоїть біля воріт і вже явно не стримується. Його голос не підвищений, але в ньому є та сама жорсткість, яку я вже бачила — коли він вирішує, що має рацію і не відступить.

Навпроти нього — чоловік у халаті. Навіть звідси видно, що він роздратований до межі.

Чудово. Просто ідеальний ранок.

Телефон у моїх руках вібрує.

Артур.

Ви де?

Я одразу відкриваю чат.

Ми біля воріт. Зараз тебе витягнемо.

Кілька секунд нічого.

Потім:

Я не впевнений що це хороша ідея.

Я стискаю телефон сильніше.

Чому?

Повідомлення з’являється не одразу.

Бо тут хтось ходить.

Я відчуваю, як у грудях щось неприємно стискається.

Артур, сховайся і не рухайся.

Я і так не рухаюсь.

Все буде добре.

Я пишу це і сама ж не впевнена, що вірю.

Піднімаю голову.

Девід стоїть прямо перед воротами, трохи нахилившись вперед, ніби тисне самим фактом своєї присутності. Прокурор дивиться на нього холодно і зовсім не поспішає щось вирішувати.

І в цей момент мене накриває інша думка.

Рут.

Опіка.

Прокурор.

Я перевожу погляд на заднє сидіння. Рут сидить тихо, притиснувши до себе динозавра, і дивиться у вікно. Вона не розуміє, що відбувається, але відчуває напругу.

А Девід зараз свариться з людиною, від якої в цьому місті залежить значно більше, ніж просто чужий паркан.

Я знову дивлюся на нього.

Ти зараз серйозно? — думаю я. — Ти хочеш опіку і водночас сваришся з прокурором?

Телефон знову вібрує.

Марі.

Так?

Вони ближче.

Я відчуваю, як серце б’ється швидше.

Хто?

Я не знаю. Хтось є.

Я піднімаю голову, ніби зможу побачити його через паркан.

— Девід… — тихо кажу я, відкриваючи двері машини.

Він не обертається.

— Девід.

Він лише піднімає руку, ніби просить зачекати.

Я стискаю губи.

Телефон знову вібрує.

Але цього разу повідомлення не приходить.

Замість цього — звук.

Глухий, далекий.

Крик.

Я різко повертаю голову.

З боку сусідньої ділянки.

— А НУ СТОЯТИ!

Голос грубий, чоловічий.

Потім ще один звук — металу об метал.

І вже за секунду з-за іншого паркану, праворуч, з’являється рух.

Я виходжу з машини.

— Девід!

Він обертається.

І ми обоє бачимо це.

Чоловік у робочому одязі тягне Артура… буквально за вухо.

Артур викручується, намагається вирватися, але виглядає більше розгубленим, ніж зухвалим.

— Я нічого не робив! — кричить він.

— Ага, перелазив через чужі паркани — це нічого?!

— Я думав, що він пустий!

Чоловік виводить його до хвіртки сусіднього будинку.

Я на секунду завмираю.

Потім повільно перевожу погляд на Девіда.

Він теж уже все зрозумів.

— Це… не той двір, — кажу я тихо.

Девід не відповідає одразу.

Прокурор поруч з ним теж дивиться в той бік.

І, здається, починає розуміти.

Повільно.

Дуже повільно.

Девід робить крок назад від воріт.

Його плечі трохи напружені.

Але голос, коли він говорить, уже інший.

— Схоже, — каже він, — ми помилилися будинком.

Пауза.

Прокурор дивиться на нього довго.

Занадто довго.

— Справді?

Тон рівний. Але холодний.

Девід коротко киває.

— Так.

Тиша між ними стає ще важчою.

— Ви розбудили мене, — повільно каже прокурор, — кидали каміння в мої ворота… і навіть не перевірили адресу?

Я відчуваю, як мені стає ніяково замість Девіда.

Він проводить рукою по волоссю.

— Це була помилка.

— Вражаюча.

З боку сусіднього двору знову чути голоси.

Артур щось заперечує.

Чоловік не відпускає його.

Я роблю крок у той бік.

— Я піду до нього.

— Марі, — тихо каже Девід.

Я обертаюся.

Його погляд коротко зупиняється на мені, потім на Рут у машині, і знову повертається до прокурора.

— Я все вирішу, — каже він тихіше.

Але цього разу в його голосі немає тієї самовпевненості, що була ще кілька хвилин тому.

Прокурор усе ще дивиться на нього.

І, здається, зовсім не поспішає відпускати ситуацію.