29 Девід

Навігатор показує, що ми майже на місці. Синя стрілка на екрані повільно підповзає до червоної точки — тієї, що Артур надіслав разом із геолокацією.

— Тут десь, — кажу я, збавляючи швидкість.

Вулиця тиха, з великими будинками за високими парканами. Старі дерева, акуратні газони, камери на кожному другому стовпі. Район із тих, де люди не люблять, коли хтось ходить під їхніми воротами.

Телефон пінґає.

Повідомлення від Артура:

Я у дворі. Не можу вилізти.

Я тихо видихаю.

— Він там, — кажу Марі.

— Де?

Я показую вперед.

Будинок стоїть трохи вглибині ділянки, майже не видно через густі кущі. Паркан високий, темний, з гострими наконечниками зверху.

— Він переліз через це? — питає Марі.

— Схоже на те.

Я зупиняю машину біля воріт і виходжу.

Металеві стулки масивні, поруч панель домофона і камера.

Я натискаю кнопку.

Кілька секунд тиша.

Потім голос із динаміка:

— Так?

— Добрий ранок. Мій підліток переліз через ваш паркан. Мені потрібно його забрати.

Пауза.

— Господар спить.

— Це прекрасно, але хлопець у вашому дворі.

— Я не можу вас впустити.

Я дивлюся на ворота.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Ви пропонуєте мені чекати, поки він там сидить?

— Я пропоную вам їхати.

Я відчуваю, як щось у мені починає закипати.

— Послухайте…

— Ні. Послухайте ви. Це приватна територія.

Я відходжу на крок від домофона.

Охоронець навіть не думає виходити.

Я дивлюся на паркан.

Потім на камеру.

І роблю те, що Марі пізніше назве «абсолютно ідіотським».

На узбіччі лежить невеликий камінь.

Я піднімаю його.

— Девід… — тихо каже Марі з машини.

— Мені потрібно, щоб вони прокинулись.

І кидаю камінь у ворота.

Метал глухо гримить.

Занадто голосно для цієї тихої вулиці.

— Ви що робите?! — кричить динамік.

Я мовчу.

За хвилину двері будинку відчиняються.

На сходах з’являється чоловік у халаті.

Він виглядає так, ніби його щойно вирвали зі сну — і це не те, що він пробачає людям.

Він спускається сходами повільно, але дуже цілеспрямовано.

Охоронець уже стоїть біля воріт.

— Пане прокуроре, цей чоловік—

Я завмираю.

Прокурор.

Чоловік підходить ближче і дивиться прямо на мене.

Йому потрібно кілька секунд.

Потім очі трохи звужуються.

— Рід.

Я коротко киваю.

— Доброго ранку.

Він дивиться на ворота, на камінь, який лежить біля них.

— Ви щойно кинули камінь у мій паркан?

— Мій племінник переліз через ваш.

— І це, на вашу думку, виправдання?

— Це пояснення.

Прокурор виглядає дедалі менш задоволеним.

— Ви розбудили мене о десятій ранку.

— Перепрошую.

— Кинули камінь у мої ворота.

— Мені потрібно забрати хлопця.

Він дивиться на мене так, ніби зважує, чи викликати поліцію просто зараз.

— Ваш підліток незаконно проник на приватну територію.

— Він думав, що будинок покинутий.

— І це робить ситуацію кращою?

Я мовчу.

Прокурор переводить погляд на машину, де сидять Марі і Рут.

Його брова трохи піднімається.

— Ви приїхали всією родиною?

— Це довга історія.

— Я впевнений.

Він дивиться на мене знову.

— Ви розумієте, що я можу зараз викликати поліцію?

Я відчуваю, як повітря навколо стає важчим.

— Можете.

— І що тоді?

— Тоді це буде дуже дурний ранок.

Він усміхається, але холодно.

— Для вас — безумовно.

Я дивлюся на паркан.

— Він десь у вашому дворі.

— Я не знаю.

— Ви його бачили?

Тиша зависає між нами.

Прокурор повільно схрещує руки.

— Знаєте, що найцікавіше, Рід?

— Що?

— Минулого року ви дуже впевнено пояснювали мені, як працює закон.

Я пам’ятаю ту зустріч.

І те, як вона закінчилась.

— А сьогодні ваш підліток лізе через мій паркан.

Я зітхаю.

— Ви можете відкрити ворота?

Він дивиться на мене довго.

— Я ще не вирішив.

І щось мені підказує, що цей ранок стає значно складнішим, ніж просто забрати одного дурного хлопця з чужого двору.