28 Девід

Коли Рут виходить із туалету на заправці вже значно спокійнішою, я вперше за останні двадцять хвилин дозволяю собі видихнути. Вона тримає Марі за руку, притискає до грудей свого динозавра і виглядає трохи виснаженою, але вже не блідою, як кілька хвилин тому. Я навіть не одразу усвідомлюю, що сам стою напружений, ніби чекаю нового удару. Дивне відчуття: наче тільки-но минула невелика буря, і я раптом розумію, що не мав жодного плану, як діяти, коли вона почалася.

— Тобі краще? — питаю я, нахиляючись до Рут.

— Так, — тихо відповідає вона. — Просто живіт дивно крутився.

Марі проводить долонею по її волоссю, перевіряє, чи не гаряче чоло. У неї це виходить так природно, що я ловлю себе на думці: вона навіть не задумується, що робити. Просто робить.

— Давай трохи посидимо, — каже вона Рут. — А потім поїдемо далі.

Я киваю і облокачуюся на капот машини. Сонце вже піднялося над дахами будівель, ранкове світло робить усе навколо занадто спокійним для того, що щойно сталося.

Саме тоді Марі каже:

— Девід.

— Що?

— Артура довго немає.

Я дивлюся на дорогу за заправкою. Туди, де він зник п’ятнадцять хвилин тому.

— Він просто ходить колом, — відповідаю.

— Я йому дзвонила.

— І?

Вона піднімає телефон.

— Скинув.

Я відчуваю, як щелепа трохи напружується. Для Артура це що спосіб сказати: не лізьте до мене? Але зараз ситуація трохи інша.

— Дай мені, — кажу.

Марі вагається секунду, потім передає телефон.

Я набираю номер.

Гудки тягнуться довго. Один, другий, третій. Ніхто не відповідає. Я набираю зі свого елефону. Треба поговорити з ним по чоловічому. Негарно робити нерви Марі коли вона в такому становищі. 

Я вже хочу завершити виклик, коли телефон Марі у іншій руці раптом вібрує.

Інший дзвінок.

Артур.

Я приймаю одразу.

— Де ти?

Замість відповіді чути його важке дихання.

— Ем… Девід?

— Так.

— У мене маленька проблема.

— Яка саме?

Пауза.

— Я переліз через паркан.

Я закриваю очі на секунду.

— Через який паркан?

— Тут один будинок. Я думав, він покинутий.

Марі дивиться на мене, намагаючись прочитати по обличчю, що відбувається.

— І? — питаю.

— І він не покинутий.

— Тобто?

— Там люди.

Я мовчу кілька секунд, намагаючись уявити масштаб катастрофи.

— Тебе бачили?

— Не думаю.

— Не думаєш?

— Я був за будинком.

— Артур…

— Я не можу перелізти назад.

— Чому?

— Паркан вищий з цього боку.

Марі тепер дивиться на мене вже зовсім напружено.

— Що там? — шепоче вона.

Я піднімаю палець, прохаючи зачекати.

— Ти де саме? — питаю в телефон.

— Я не знаю адресу.

— Чудово.

— Але я надіслав геолокацію.

Телефон тихо пінґає.

Я відкриваю повідомлення. Точка на карті з’являється за кілька кварталів від заправки.

— Ти серйозно?

— Я думав, це закинутий будинок.

— Це ніколи не закінчується добре.

— Я вже зрозумів.

— Тебе хтось бачив?

— Ні.

— Точно?

— Мені здається.

Я дивлюся на карту ще раз.

— Не рухайся.

— Я й так не можу.

— Сиди тихо і не роби нічого розумного.

— Це образливо.

— Це інструкція.

Я завершую виклик.

Марі дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Ну?

Я показую їй карту на телефоні.

— Він переліз через паркан чужого будинку.

Вона повільно видихає.

— Звісно.

— Він думав, що той покинутий.

— Звісно.

— І тепер не може вилізти назад.

Марі закриває очі на секунду.

— Девід.

— Так.

— Це тільки десята ранку.

Я дивлюся на Рут, яка сидить на бордюрі і тихо гладить динозавра.

— Я знаю.

— І що тепер?

Я ще раз дивлюся на карту.

Точка нерухома.

— Тепер, — кажу я, — ми їдемо рятувати одного дуже розумного підлітка.