27 Марі

Повітря біля заправки холодне, але свіже. Після машини воно здається майже рятівним.

Рут сидить на краю бордюру, загорнута в мою куртку. Динозавр лежить у неї на колінах. Очі ще трохи червоні, але плакати вона вже перестала.

— Тобі легше? — питаю.

Вона киває.

— Трохи.

— Живіт ще болить?

— Ні… тільки дивно.

— Це через цукерки.

Рут дивиться на динозавра.

— Я більше не буду.

Артур стоїть трохи осторонь, сперся на металевий стовп і дивиться в телефон.

— Це тимчасово, — бурмоче він.

— Артур, — кажу.

— Що?

— Не зараз.

Він знизує плечима.

Я обережно витираю Рут щоку серветкою.

— Дивись на мене, — кажу тихо. — Це просто сталося. Нічого страшного.

— Я зіпсувала машину.

— Ні.

— Точно?

— Абсолютно.

Вона думає кілька секунд.

— Тоді добре.

Я усміхаюся.

— Посидь ще трохи.

Рут киває і починає повільно гладити свого динозавра.

Я підводжуся.

— Девід, дай мені ще серветки.

Він мовчки передає пачку.

Я прибираю кілька плям із сидіння, потім зітхаю.

— Нам треба буде трохи провітрити.

Артур дивиться на машину.

— А я казав.

Я обертаюся до нього.

— Артур.

— Що?

— Це не допомагає.

— Я просто кажу правду.

— Іноді правду можна сказати пізніше.

Він хмикає.

— А іноді люди просто не люблять її слухати.

Я дивлюся на нього довше.

— Артур, будь ласка.

— Що?

— Просто помовчи трохи.

Він відштовхується від стовпа.

— Я взагалі-то нічого не зробив.

— Я цього не казала.

— Але ти поводишся так, ніби зробив.

Я відчуваю, як у мені з’являється втома.

— Тому що зараз важливіша Рут.

— Завжди хтось важливіший.

Я дивлюся на нього уважніше.

— Що це означає?

— Нічого.

— Артур.

Він дивиться кудись убік.

— Я подзвоню твоїй мамі, — кажу я тихіше. — Просто щоб вона знала, що з тобою все добре.

І це вибухає.

— Не смій.

Я завмираю.

— Що?

— Я сказав — не смій!

Його голос різко стає гучнішим.

Рут піднімає голову.

— Артур…

— Ти взагалі хто така? — каже він.

Тиша падає різко.

— Артур, — тихо кажу я.

— Ти мені не мама.

Я відчуваю, як слова ніби зависають у повітрі.

— Я і не намагаюся.

— Тоді не поводься так.

Він робить крок назад.

— Я не маленький.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Його очі блищать, але він швидко відводить погляд.

— Просто залиш мене в спокої.

— Артур, ми просто—

Але він уже розвертається.

— Куди ти? — питає Девід.

— Прогулятися.

— Артур.

— Я повернуся.

Він іде швидко, навіть не озираючись.

Через кілька секунд його постать зникає за будівлею заправки.

Тиша знову стає важкою.

Рут дивиться на мене широко розплющеними очима.

— Це через мене? — тихо питає вона.

Я сідаю поруч із нею.

— Ні.

— Точно?

Я обіймаю її за плечі.

— Абсолютно точно.

Я ще кілька секунд дивлюся в той бік, куди пішов Артур.

Його вже не видно. Тільки тьмяні ліхтарі заправки і дорога, що тягнеться за ріг будівлі.

— Я піду за ним, — кажу.

Девід стоїть біля машини, схрестивши руки.

— Не треба.

— Він просто пішов.

— Він не втече.

— Девід…

— Марі, — каже він спокійніше. — Йому потрібно трохи часу.

Я дивлюся на нього.

— Ти впевнений?

— Артур любить робити драму. Через десять хвилин він сам повернеться.

— А якщо ні?

— Тоді я його знайду.

Я не впевнена, що це мене заспокоює.

Я вже роблю крок у той бік, де він зник, але тихий голос поруч зупиняє мене.

— Марі…

Я обертаюся.

Рут сидить на бордюрі, обійнявши свого динозавра.

— Що, сонечко?

Вона морщить ніс.

— Живіт знову болить.

Я присідаю перед нею.

— Сильно?

— Трохи.

Вона знову притискає руку до живота.

Я кидаю погляд на Девіда.

— Може, поїдемо в лікарню?

Він мовчить секунду довше, ніж потрібно.

— Ні.

— Ні?

— Почекай.

— Девід, її щойно знудило.

Він проводить рукою по волоссю.

— Якщо ми зараз поїдемо в лікарню…

Він зітхає.

— Це виглядатиме так, ніби вона отруїлася у мене вдома в перші ж вихідні.

Я дивлюся на нього.

— І?

— І тоді мої шанси на опіку стануть нульовими.

Тиша.

Я дивлюся на Рут.

Вона тихо сопе.

— Мені треба в туалет, — каже вона.

Я видихаю.

— Добре.

Я беру її за руку.

— Де тут туалет? — питаю у Девіда.

Він показує на двері заправки.

— Усередині.

Ми йдемо разом.

Рут тримає мене за пальці міцніше, ніж потрібно.

Усередині тепло і пахне кавою.

— Сюди, — кажу.

Вона зникає в кабінці.

Я стою біля раковини і дивлюся в дзеркало.

Через кілька хвилин чую її голос.

— Марі?

— Так?

— Уже краще.

Я усміхаюся.

Коли вона виходить, її обличчя виглядає значно спокійніше.

— Живіт не болить?

— Трошки.

— Тошнить?

Вона хитає головою.

— Ні.

— Добре.

Я витираю їй руки паперовим рушником.

— Мабуть, це просто цукерки.

Вона зітхає.

— Я ж казала, що більше не буду.

— Я тобі вірю.

Ми виходимо назад на холодне повітря.

Девід стоїть біля машини і дивиться в той бік, де зник Артур.

Я веду Рут до нього.

— Їй краще, — кажу.

Він опускає погляд на Рут.

— Справді?

Вона киває.

— Я просто хотіла в туалет.