25 Марі

Я прокидаюся раніше за всіх.

Будинок ще тихий. Десь у коридорі клацає батарея, за вікном тільки починає світлішати.

На кухні пахне вчорашнім пирогом і кавою.

Я відкриваю холодильник, дістаю яйця, молоко, хліб. Руки працюють самі — щось просте, тепле. Сніданок для дому, де раптом стало більше людей.

Поки я ставлю сковорідку на плиту, на сходах чути кроки.

Маленькі.

Рут з’являється у дверях кухні з розпатланим волоссям і динозавром під пахвою.

Вона ще сонна, але очі вже уважні.

— Доброго ранку, — кажу я.

— Доброго.

Вона підходить до столу і сідає на стілець, підтягнувши коліна.

— Тато ще спить?

— Думаю, так.

— І Артур?

— Він точно.

Вона киває.

Потім її погляд повільно ковзає по столу.

І зупиняється.

На мисці з цукерками.

Я помічаю це одразу, але нічого не кажу.

Вона дивиться на миску так, ніби там лежить щось надзвичайно важливе.

Потім обережно дивиться на мене.

Я повертаюся до плити.

За спиною чути тихе шарудіння.

Я даю їй рівно три секунди.

Потім кажу, не обертаючись:

— Рут.

Тиша.

Я повертаю голову.

Вона сидить дуже рівно. Дуже слухняно.

І повільно жує.

— Це не я, — каже вона.

— У тебе шоколад на щоці.

Вона витирає щоку рукавом.

— Тепер немає.

Я зітхаю.

— Скільки?

Вона думає.

— Одну.

Я дивлюся на миску.

— Рут.

— Дві.

— Рут.

Вона опускає очі.

— Три.

Я намагаюся не сміятися.

— Це до сніданку.

— Я була голодна.

— Для цього існує сніданок.

Вона дивиться на сковорідку.

— А що це?

— Омлет.

— Він солодкий?

— Ні.

Вона зітхає.

Саме в цей момент на кухню заходить Артур, ще наполовину сонний.

— Я чув слово «цукерки».

Він бачить миску.

Потім Рут.

— О, злочин уже стався.

— Я тільки одну! — швидко каже вона.

— Вона сказала три, — кажу я.

— Це було до переговорів, — відповідає Рут.

Артур сідає за стіл.

— Я поважаю цю тактику.

Я ставлю перед ними тарілки.

— Снідаємо. Потім прогулянка.

— Куди? — питає Артур.

— У парк.

— Там холодно.

— Там свіже повітря.

— Це підозріло звучить.

Рут уже їсть омлет.

— Мені подобається парк.

— Тому що там є морозиво, — каже Артур.

Вона дивиться на мене.

— Ми будемо їсти морозиво?

— Подивимося.

— Це означає «так», — каже Артур.

Я тільки хитаю головою.

І саме в цей момент на сходах чути важкі кроки.

Схоже, у домі прокидається ще один мешканець.

Девід з’являється на кухні, коли Артур уже доїдає другий тост, а Рут намагається переконати мене, що ще одна цукерка — це «майже як фрукт».

Він виглядає трохи пом’ятий після ночі, але тримається спокійно.

— Доброго ранку, — каже він.

— Доброго, — відповідаю.

Рут одразу піднімає голову.

— Тату!

Вона зіскакує зі стільця і підбігає до нього.

Девід ловить її на півдорозі і легко піднімає.

— Ти вже снідала?

— Майже.

Артур пирхає.

— Вона почала з десерту.

— Я тільки три! — обурюється Рут.

— Чотири, — кажу я.

— Це була помилка в підрахунках.

Девід ставить її на підлогу і сідає за стіл.

— Омлет?

— Омлет, — відповідаю.

Я ставлю перед ним тарілку.

Кілька хвилин ми їмо мовчки.

Рут швидко доїдає і вже починає гойдатися на стільці.

— Ми підемо гуляти, — кажу я.

— Куди? — питає Девід.

— У парк.

— Там є гойдалки! — радісно додає Рут.

— І морозиво, — каже Артур.

— Це ще не вирішено, — відповідаю.

Рут дивиться на Девіда.

— Ми будемо їсти морозиво?

Він усміхається.

— Я думаю, так.

— Я знав, що ти нормальний, — каже Артур.

— Збирайтеся, — кажу я.

— Уже?

— Уже.

Вони обидва зітхають, але йдуть нагору.

Коли їхні кроки зникають на сходах, кухня раптом стає значно тихішою.

Девід допиває каву.

Я дивлюся на нього кілька секунд.

— Можна спитати?

— Залежить від питання.

— Ти готовий до батьківства?

Він навіть не замислюється.

— Так.

— Так?

— Абсолютно.

Я трохи нахиляю голову.

— Ти впевнений.

— У нас є няні, — каже він спокійно. — Психологи, вихователі, хороші школи.

Він знизує плечима.

— З грошима Рідів такі питання вирішуються доволі просто.

Я дивлюся на нього довше.

— Тобто… ти плануєш вирішувати батьківство персоналом?

— Я планую вирішувати проблеми ефективно.

— Це звучить як бізнес-план.

— Це і є бізнес-план.

Я відсуваю чашку.

— Діти — не бізнес.

— Ні, але хаос у їхньому житті можна організувати.

— Нянями?

— Частково.

Я мовчу.

Він дивиться на мене трохи уважніше.

— Ти думаєш, що це погано?

— Я думаю, що дитині потрібні не тільки спеціалісти.

— Їй потрібна стабільність.

— Їй потрібні люди.

Пауза.

Девід повільно ставить чашку на стіл.

— Марі.

— Що?

— Ти зараз намагаєшся сказати, що я буду поганим батьком?

Я трохи усміхаюся.

— Я намагаюся сказати, що няня не зможе поцілувати дитину в ніс так, як ти вчора поцілував мене.

Він на секунду губиться.

Потім тихо усміхається.

І в цей момент нагорі знову чути гуркіт.

— Я готова! — кричить Рут.

— Я ні! — відповідає Артур.

Я зітхаю.

— Схоже, батьківство почалося раніше, ніж ти планував.