24 Девід

Казино живе своїм ритмом.

Карти шурхотять. Фішки клацають. Хтось тихо лається, хтось сміється занадто голосно.

Джек сидить за столом так, ніби це його місце. Перед ним стопка фішок, склянка з віскі і той вираз обличчя, який я знаю з дитинства — коли він вирішив, що правий і нікого не слухатиме.

— Ми їдемо додому, — кажу.

— Ні, — відповідає він, навіть не дивлячись на мене.

Дилер роздає карти.

Джек піднімає свої.

Усміхається.

— Бачиш? Мені щастить.

— Тобі завжди щастить перші пів години.

Він кидає на мене короткий погляд.

— І ти вирішив приїхати саме в ці пів години?

— Я вирішив приїхати, поки ти не програв усе.

— Я не програю.

— Ти завжди так кажеш.

Він збирає фішки, вигравши ще одну роздачу.

— Сьогодні інший день.

— Ні, Джеку. Це той самий день, який повторюється роками.

Його усмішка повільно тане.

— Ти знаєш, що найсмішніше? — каже він тихіше. — Батько завжди дивився на тебе і думав: може, цей не підведе.

— Це не про батька.

— Це завжди про батька.

Я дивлюся на фішки перед ним.

— Забирай виграш.

— Я тільки почав.

— Ні. Ти вже почав програвати.

Він сміється коротко.

— Ти думаєш, я не контролюю ситуацію?

— Я знаю, що ні.

Пауза тягнеться кілька секунд.

Потім він різко відштовхує стілець.

— Добре.

— Добре?

— Я поїду.

Я навіть не встигаю здивуватися.

— Але не тому, що ти сказав, — додає він.

— Мені все одно.

Ми йдемо до виходу.

І саме біля бару перед нами раптом з’являється жінка.

Висока. Чорна сукня. І дуже різкі парфуми.

Вона дивиться на мене так, ніби щойно знайшла щось цікаве.

— Ого, — каже вона. — А це хто?

— Ніхто, — відповідає Джек.

— Ти завжди так знайомиш людей?

Вона робить крок ближче до мене.

— Мені здається, я б запам’ятала такого чоловіка.

Я роблю крок убік.

— Вибачте.

— Куди ви так поспішаєте?

Вона торкається моєї руки.

Запах парфумів стає сильнішим.

— До дружини, — кажу.

Жінка піднімає брову.

— Шкода.

Джек дивиться на це з кривою усмішкою.

— Бачиш? Не всі думають, що ти святий.

Я не відповідаю.

— Ходімо, — кажу.

Він бере піджак зі стільця.

— Добре, брате.

Ми виходимо в нічне повітря.

І тільки коли двері за нами зачиняються, я розумію, що запах тих парфумів усе ще залишився на моїй сорочці.

Нічне повітря холодніше, ніж я очікував.

Джек сперся на машину, поки я відкриваю двері.

— Я сам можу доїхати, — бурмоче він.

— Ні.

— Я не настільки п’яний.

— Саме настільки.

Він дивиться на мене кілька секунд, ніби зважує, чи варто сперечатися далі.

Потім фиркає і сідає на пасажирське сидіння.

— Ти став нудним, Девіде.

— Я завжди був нудним.

— Ні. Раніше ти просто був тихим.

Я заводжу машину.

Ми виїжджаємо на порожню нічну вулицю.

Джек відкидає голову на спинку сидіння.

— І як там сімейне життя?

— Спокійніше, ніж тут.

— Я сумніваюся.

Я мовчу.

Через кілька хвилин він тихо сміється.

— Вона носить твоє прізвище.

— Джеку…

— Це смішно.

— Ні.

— Справді? — він повертає голову до мене. — Ти одружився з моєю нареченою. І думаєш, що це нормально?

— Ти вигнав її.

— Бо вона мене зрадила.

Я не відповідаю.

Він дивиться у вікно.

— Вона сказала, що дитина моя?

— Вона нічого такого не казала.

— Але ти повірив.

— Я не перевіряв.

— Ого.

Він тихо хмикає.

— Ти навіть гірший за мене.

Я стискаю кермо.

— Я просто не збираюся поводитися з нею так, як ти.

— Як?

— Наче вона проблема, яку треба викинути з життя.

Джек нічого не каже. Машина зупиняється біля його будинку. Я вимикаю двигун.

Він не виходить одразу.

— Ти думаєш, що врятуєш її? — питає він.

— Я нічого не думаю.

— Ти завжди думаєш.

— Хтось у цій родині має.

Він відчиняє двері.

— Добраніч, Девіде.

— Добраніч.

Він виходить і грюкає дверима. Я дивлюся, як він заходить у під’їзд. Тільки тоді заводжу машину знову.

Коли я повертаюся додому, світло на кухні ще горить.

Марі стоїть біля столу.

Вона повертається до мене, і мій погляд мимоволі опускається нижче.

До її живота.

Ледь помітний, але ще неочевидний.

Я ловлю себе на дивній думці.

Джек іноді може бути неймовірним ідіотом.

Бо якщо вже він був настільки впевнений, що ця дитина не його — він мав хоча б сказати їй правду.

Про те, що вже був одружений.

Про те, як закінчився той шлюб.

І чому після нього він вирішив, що дітей у його житті більше не буде.

Я дивлюся на Марі ще секунду.

І раптом розумію, що вона не знає навіть половини того, ким насправді був мій брат.