23 Марі

Коли двері за Девідом зачиняються, будинок на мить стає тихішим.

Потім нагорі щось падає.

— Це не я! — одразу чути голос Артура.

— Це ти! — відповідає тонкий голос Рут.

Я усміхаюся.

— Я все чую! — кажу голосніше.

— Це був динозавр! — кричить Артур.

— Він не вміє стрибати! — обурюється Рут.

Я піднімаюся сходами і знаходжу їх обох на підлозі в коридорі. Рут сидить навпочіпки, притискаючи свого зеленого динозавра до грудей, а Артур тримає в руках коробку з настільною грою.

— Ми будували місто, — пояснює він. — І воно трохи… впало.

— Воно зламалося, — уточнює Рут.

— Архітектурна помилка, — каже Артур.

Я дивлюся на годинник.

— Хтось тут уже повинен бути в піжамі.

Рут одразу дивиться на мене з підозрою.

— Уже?

— Уже.

— Але я не втомилася.

— Це не обов’язково.

Вона думає кілька секунд.

— А ванна буде з піною?

— Якщо ти хочеш.

— Тоді я трохи втомилася.

Артур сміється.

— Маніпуляторка.

— Я просто люблю піну, — серйозно каже Рут.

Через десять хвилин ванна наповнюється теплою водою. Рут сидить у ній по плечі, піна повільно сповзає по краях.

Її динозавр сидить поруч на раковині і «дивиться».

— Він теж хоче купатися, — каже Рут.

— Думаю, він не витримає.

Вона задумується.

— Тоді я його витру рушником.

Я обережно мию її волосся.

— У тебе руки теплі, — каже вона.

— Це добре?

— Так.

Вона грається піною кілька хвилин, потім раптом питає:

— Ти будеш тут жити?

Питання звучить просто, але я відчуваю, як щось у грудях трохи стискається.

— Так.

— З татом?

— Так.

Вона думає.

— Добре.

— Чому?

— Бо тоді тут буде більше людей.

Я сміюся тихо.

— Це важливо?

— Так.

Через деякий час вона вже загорнута в рушник, волосся трохи вологе, піжама з маленькими зірками трохи завелика.

Ми заходили в її кімнату.

Вона зупиняється на порозі.

— Тут пахне новим.

— Це тому, що ми трохи прибрали.

Вона кладе динозавра на подушку.

— Він спить тут.

— Добре.

Я вкриваю її ковдрою.

— А світло?

— Можна маленьке.

Я вмикаю лампу-зірку на тумбочці. На стелі з’являються м’які жовті точки.

Рут дивиться на них кілька секунд.

— Красиво.

— Мені теж так здається.

Вона вже заплющує очі, коли раптом знову відкриває.

— Марі?

— Так?

— Ти не моя мама.

Я завмираю на секунду.

— Ні.

Вона думає.

— Але ти хороша.

Я тихо усміхаюся.

— Дякую.

Вона повертається на бік і притискає динозавра.

— Марі?

— Так?

— Розкажи казку.

— Яку?

— Будь-яку.

Я сідаю на край ліжка.

— Жила-була маленька лисиця, яка дуже хотіла знайти свій дім.

— Вона загубилася?

— Трохи.

— І що вона робила?

— Спочатку вона шукала сама. Потім зрозуміла, що іноді дім — це не місце. Це люди.

Рут дивиться на мене крізь напівзакриті очі.

— І вона знайшла?

— Так.

— Де?

— Там, де її чекали.

Рут думає кілька секунд.

Потім притискає динозавра до щоки.

— Це хороша казка.

— Я рада.

Вона ще щось хоче сказати, але слова губляться в сонному подиху.

Я тихо виходжу з кімнати і прикриваю двері.

Будинок знову стихає.

Я спускаюся на кухню, ставлю чайник, прибираю уламки вази, які ми так і не викинули до кінця.

У домі пахне яблучним пирогом і трохи — дитячим шампунем.

Коли надворі з’являється звук машини, я одразу розумію, що це Девід.

Двері відчиняються.

Він заходить швидко, знімає куртку, проводить рукою по волоссю.

І я відразу відчуваю.

Запах.

Тютюн.

І чужі парфуми.

Легкі, різкі. Жіночі.

Щось у грудях стискається так різко, що я ледь не роблю крок назад.

— Рут спить? — питає він.

— Так.

Він киває.

Виглядає втомленим. Нервовим.

— Дякую, що посиділа з нею.

— Нема за що.

Я намагаюся говорити рівно.

Але запах все ще висить у повітрі між нами.

Я дивлюся на нього і раптом розумію, що не знаю, чи маю право питати.

Ми ж домовилися.

Це був договір.

Гра.

І нічого більше.

Тому я просто кажу:

— Ти довго.