22 Девід

Кухня знову стихає.

Телефон лежить на столі, екран темніє. Марі стоїть навпроти мене, притискаючи забинтовану руку до грудей.

— Він що… справді подумав…? — тихо питає вона.

— Джек чує те, що хоче чути, — відповідаю.

Вона дивиться на бинт.

— Це була дурна ваза.

— Це був дурний поріз.

Марі хмикає.

— Ти зараз звучиш як людина, яка має двох дітей у домі.

— Трьох, — кажу.

Вона піднімає брову.

— Артур, Рут… і ти.

Я на секунду усміхаюся.

Марі стоїть дуже близько. Світло кухні падає на її обличчя, волосся трохи розсипалося після всієї цієї метушні, і я раптом ловлю себе на тому, що дивлюся довше, ніж потрібно.

Вона помічає.

— Що?

— Нічого.

Вона червоніє ледь помітно.

І саме в цей момент щось у голові клацає.

Я згадую той звук.

Коли я взяв телефон. Перед тим, як зайшов на кухню.

Ледь чутний металевий гуркіт. Гул голосів. Шум, який я знаю занадто добре.

Марі дивиться на мене.

— Ти знову злий.

Я вже беру телефон.

— Мені треба на годину виїхати.

— Зараз?

— Так.

— Щось із роботою?

— Ні.

Вона дивиться на мене підозріло.

— Ти звучиш так, ніби це щось серйозне.

— Можливо.

— Це знову Джек?

Я зітхаю.

— Швидше за все.

— Він щось зробив?

— Поки що — ні.

Я беру ключі.

— Просто хочу переконатися.

Марі дивиться на сходи, де десь нагорі чути тихий сміх Рут і голос Артура.

— Добре. Я посиджу з ними.

— Зможеш?

— Я вже пережила вазу і цукеркову катастрофу. Думаю, впораюся.

Я підходжу ближче.

Вона все ще виглядає трохи напруженою після всього.

Тому я роблю те, чого сам від себе не очікував.

Легко торкаюся її носа губами.

Швидко. Майже жартома.

— Для хоробрості, — кажу.

Марі завмирає.

Потім кліпає.

— Це був… поцілунок?

— Технічно — так.

— У ніс?

— Найбезпечніше місце.

Вона червоніє і намагається виглядати обуреною.

— Це дуже дивний спосіб підбадьорювати людей.

— Працює?

Вона зітхає.

— Можливо.

Я вже відчиняю двері.

— Не давай Рут багато цукерок.

— Я нічого не обіцяю.

— Я так і думав.

Я виходжу в темряву.

І поки заводжу машину, думаю тільки про одне.

Якщо той шум був тим, чим я думаю — Джек знову вліз у стару пастку.

Місто вночі виглядає інакше.

Світло стає різкішим, тіні глибшими, а місця, які вдень здаються звичайними, раптом показують іншу сторону.

Я паркую машину на вузькій вулиці, де більшість вікон темні. Над дверима старого складу тьмяно блимає лампа. Ззовні тут нічого немає — тільки металеві двері і камера над ними.

Але я знаю цей звук.

Коли підходиш ближче, крізь стіни чути приглушений гул. Голоси. Сміх. Металевий стукіт фішок.

Я стукаю двічі.

Двері відкриваються на кілька сантиметрів.

— Закрито.

— Скажи Максу, що Девід Рід прийшов.

Щілина зникає. За кілька секунд замок клацає.

— Проходь.

Всередині пахне алкоголем і димом.

Світло тьмяне. Лампи висять низько над столами, залишаючи кути залу в напівтемряві. За кількома столами люди схилилися над картами, фішки тихо клацають одна об одну.

Я оглядаю зал.

І знаходжу його майже одразу.

Джек сидить за дальнім столом. Піджак висить на спинці стільця, рукави сорочки закочені. Перед ним висока стопка фішок.

Він сміється.

Дилер перевертає карту.

— Двадцять один.

Гравці навколо бурмочуть.

Джек збирає виграш так спокійно, ніби це просто дрібниця.

Я підходжу ближче.

— Тобі не здається, що вже пізно?

Він піднімає голову.

На секунду його очі фокусуються.

— Девід.

Він усміхається.

— Я думав, ти зайнятий… сімейним життям.

— Ми їдемо додому.

— Ні.

Він навіть не дивиться на мене, коли кидає нову ставку.

— Я граю.

— Ти п’яний.

— Неправда.

Дилер роздає карти.

Джек дивиться на них і посміхається ширше.

— Бачиш? Мені щастить.

Я дивлюся на фішки.

— Скільки ти вже програв?

— Сьогодні? Нуль.

— Загалом.

Він нарешті дивиться на мене.

— Ти прийшов читати мені лекції?

— Я прийшов забрати тебе.

— Я не просив.

— Ти ніколи не просиш.

Він сміється коротко.

— А ти завжди думаєш, що маєш право вирішувати.

— Хтось має.

Його усмішка зникає.

— Не ти.

Я нахиляюся ближче.

— Ти п’яний, Джеку.

— І що?

— І ти поводишся як ідіот.

Він різко відсуває карти.

— А ти поводишся як мій батько.

Я мовчу секунду.

— Хоч хтось у цій родині повинен.

Його очі темнішають.

— Ти завжди був таким правильним, правда?

— Ні.

— Просто пощастило, що ти не той син, у якого зламані гени.

Кілька людей за столом піднімають голови.

Я відчуваю, як щелепа напружується.

— Це не виправдання.

— Для тебе — ні, — каже він. — Бо ти завжди був запасним варіантом.

Я не відповідаю.

Він бере склянку, допиває віскі.

— І тепер ти вирішив забрати ще й мою жінку.

— Вона не твоя.

— Була.

— Ти сам її відштовхнув.

— Вона мене зрадила.

— Ти навіть не перевірив.

Він різко встає.

Стілець скрипить по підлозі.

— Я знаю достатньо.

— Ти знаєш тільки те, що зручно знати.

Ми стоїмо один навпроти одного.

— Забирай свої фішки, — кажу тихо. — Ми їдемо.

Він сміється.

— Ні.

— Джеку—

— Я сказав — ні.

Він знову сідає.

— І якщо ти прийшов рятувати мене, Девіде…