20 Девід

На кухні знову запала тиша, але тепер вона була іншою — виснаженою. Телефон на столі нарешті згас, залишивши по собі лише темний прямокутник пластику. Марі стояла навпроти, все ще притискаючи забинтовану руку до грудей, наче намагалася захистити себе від відлуння того крику.

— Він що… справді подумав казна-що? — тихо запитала вона, дивлячись у порожнечу.

— Джек чує лише те, що підживлює його власну лють, — відповів я, відчуваючи в роті гіркий присмак цієї розмови.

Марі опустила погляд на білу марлю.

— Це була просто дурна ваза.

— Це був просто дурний поріз.

Вона раптом коротко хмикнула, і в її очах промайнула іскра колишньої іронії.

— Знаєш, Девіде, ти зараз звучиш як людина, у якої в домі раптово опинилося двоє дітей.

— Трьох, — виправив я її. Марі здивовано підняла брову:

— Артур, Рут… і хто третій?

— Я, — я дозволив собі ледь помітну усмішку.

Ми стояли дуже близько. Тепле кухонне світло м’яко лягало на її обличчя, вихоплюючи кілька пасом волосся, що вибилися з зачіски після всієї цієї метушні. Я раптом зловив себе на тому, що дивлюся на неї занадто довго. Довше, ніж дозволяють пристойність чи умови нашого «контракту».

Вона це помітила.

— Що? — запитала вона, і її голос трохи здригнувся.

— Нічого.

Марі ледь помітно почервоніла. І саме в цю мить у моїй голові щось клацнуло. Той звук… Коли я підніс телефон до вуха, перед тим як зайти на кухню. Ледь чутний металевий гуркіт, гул багатьох голосів десь на фоні, шум, який я впізнав би з тисячі інших.

Марі пильно подивилася на мене:

— Ти знову злий. Твій погляд змінився.

Я вже простягнув руку до телефона.

— Мені треба від’їхати. Буквально на годину.

— Зараз? — вона здивовано глянула на годинник.

— Так. Це важливо.

— Щось по роботі?

— Ні.

Вона звузила очі, намагаючись прочитати мою реакцію.

— Ти звучиш так, ніби це справа життя і смерті. Це знову через Джека?

Я важко зітхнув, забираючи ключі з тумби.

— Швидше за все.

— Він уже щось накоїв?

— Поки що — ні. Але я хочу переконатися, що він не перетне межу, з-за якої немає вороття.

Марі глянула на сходи, звідки долинав приглушений сміх Рут і впевнений голос Артура.

— Добре. Їдь. Я побуду з ними.

— Впораєшся?

— Я пережила вазу, цукерковий апокаліпсис і дзвінок твого брата. Думаю, шестирічна дитина і підліток-геймер мене не доконають.

Я підійшов до неї майже впритул. Вона все ще виглядала напруженою, попри свою хоробрість. І тоді я зробив те, чого сам від себе не очікував — діяв швидше, ніж встиг подумати.

Я легко, майже невагомо, торкнувся її носа губами. Швидко. Майже по-хуліганськи.

— Для хорошого настрою, — сказав я, відступаючи.

Марі завмерла, кліпаючи очима.

— Це був… поцілунок?

— Технічно — так.

— У ніс? Серйозно?

— Це найбезпечніша зона для першого разу, — я відчув, як куточки моїх губ самі повзуть угору.

Вона спалахнула густим рум’янцем і спробувала зобразити обурення, хоча її очі сміялися.

— Це дуже дивний метод психологічної підтримки, Девіде Рід.

— Але він спрацював?

Вона здалася і тихо зітхнула:

— Можливо.

Я вже відчиняв двері, відчуваючи на обличчі нічне повітря.

— Не давай Рут багато цукерок. Вона і так на взводі.

— Я нічого не обіцяю! — кинула вона мені вслід.

— Я так і думав.

Я вийшов у темряву. Поки двигун машини прогрівався, я думав лише про те, що той шум у слухавці був занадто знайомим. Якщо я правий — Джек знову вліз у стару пастку, яку він сам собі розставив роками.

Місто вночі перетворюється на інший світ. Світло неону стає різкішим, тіні — глибшими, а місця, які вдень здаються занедбаними складами, раптом виявляють своє справжнє обличчя.

Я припаркувався на вузькій бічній вулиці, де більшість вікон давно згасла. Над важкими дверима старого промислового приміщення тьмяно блимала лампа, що ледь трималася на дротах. Зовні — нічого прикметного: лише облуплена фарба та камера спостереження, що ледь помітно блимала червоним.

Але я знав цей ритм. Чим ближче я підходив, тим виразніше ставало чути приглушений вібраційний гул. Сміх. Дзвін кришталю. Металевий стукіт гральних фішок.

Я постукав — чітко, два рази. Двері прочинилися на кілька сантиметрів, випускаючи назовні запах дорогого тютюну.

— Закрито. Приватний вечір.

— Скажи Максу, що прийшов Девід Рід. І що я не в гуморі.

Щілина зникла. За кілька секунд почулося важке клацання замка.

— Проходь. Тільки без зайвого шуму.

Всередині пахло елітним алкоголем і важким солодким димом. Лампи висіли низько над столами, залишаючи периметр залу в густій напівтемряві. За кількома столами люди схилилися над картами, їхні обличчя в жовтому світлі здавалися масками.

Я знайшов його майже миттєво. Джек сидів за дальнім столом. Його дорогий піджак недбало висів на спинці стільця, рукави сорочки були безладно засукані. Перед ним височіла стопка фішок, що виглядала як маленька фортеця.

Він голосно сміявся. Дилер з кам’яним обличчям перевернув карту.

— Двадцять один. Гравцю.

Люди навколо розчаровано забурмотіли, а Джек почав згрібати виграш так спокійно, ніби це були просто папірці, а не статки. Я підійшов ближче, відчуваючи, як гнів знову закипає в грудях.

— Тобі не здається, що для дитячих ігор уже пізно? — запитав я, зупинившись за його спиною.

Він повільно підняв голову. Його очі не одразу сфокусувалися на мені, але коли це сталося, на обличчі розповзлася самовпевнена усмішка.

— О, Девіде. Я думав, ти зараз зайнятий... витиранням носів у своєму новому сімейному гніздечку.

— Ми їдемо додому. Вставай.

— Ні, — він навіть не глянув на мене, кидаючи нову ставку в центр столу. — Я в ударі. Гра триває.

— Ти п’яний, Джеку. Подивися на себе.