21 Девід

Звук скла, що розбивається, змушує мене різко повернутися.

Рут стоїть посеред кухні. Навколо неї — розсипані цукерки і уламки вази. Вона тримає одну цукерку в руці і дивиться на нас так, ніби зараз станеться щось страшне.

Я вже бачив цей погляд.

У притулку.

Коли діти думають, що за помилку їх відправлять назад.

— Все добре, — кажу спокійно.

Вона не рухається.

— Я… — її голос майже зникає. — Я не хотіла.

— Я знаю.

Артур уже підвівся зі стільця.

— Це просто ваза, — каже він. — І цукерки. Я їх і так планував з’їсти.

Рут дивиться на нього недовірливо.

— Правда?

— Абсолютно.

Я дивлюся на нього.

— Артур.

— Так?

— Забери Рут у кімнату.

Він розуміє одразу.

— Ходімо, — каже він Рут. — Покажу тобі одну важливу річ.

— Яку?

— Де я ховаю печиво від дорослих.

Рут вагається секунду, потім кладе цукерку в кишеню і йде за ним.

— Вони не з’їдять усе без нас? — питає вона пошепки.

— Якщо ми будемо швидкі — ні.

Їхні кроки зникають на сходах.

Кухня знову тихішає.

Я дивлюся на двері кілька секунд, потім беру телефон.

Пальці самі знаходять номер.

Джек.

Гудки тягнуться довго.

Я ходжу кухнею, дивлячись на розсипані цукерки.

Треба сказати йому прямо. Без обхідних фраз.

Щоб припинив з’являтися поруч із Марі. Щоб не дзвонив їй. Щоб не намагався лізти туди, де його вже немає.

Другий гудок.

Третій.

Я вже формулюю фразу в голові.

Припини це, Джеку. Просто припини.

Я заходжу назад на кухню.

І зупиняюся.

Марі стоїть біля раковини.

Вона намагається зібрати уламки рушником.

— Не чіпай, — кажу.

Вона не встигає відповісти.

— Чорт…

Вона різко відсмикує руку.

Кров.

Телефон все ще в руці. Гудки йдуть.

Я навіть не думаю.

Кладу телефон на стіл.

— Покажи.

— Це дрібниця, — каже вона.

Я беру її руку.

— Це не дрібниця.

Тонкий поріз на долоні вже наповнюється кров’ю.

Я відкриваю воду і підставляю її руку під струмінь.

Марі різко вдихає.

— Девід…

— Терпи.

Вода змиває тонку червону смужку.

Я беру антисептик.

— Це буде щипати.

— Я вже зрозуміла, — тихо каже вона.

Я обробляю рану.

Марі стискає зуби.

— Боляче?

— Трохи.

Я притискаю серветку до порізу.

Вона тихо стогне.

Коротко. Невтримно.

І саме в цю секунду на столі клацає динамік.

На іншому кінці лінії Джек нарешті бере слухавку.

— ТИ ЩО РОБИШ?!

Ми обидва здригаємося.

Я різко повертаю голову.

Телефон лежить на столі.

— ДЕВІД! — кричить Джек так, що динамік хрипить. — ТИ ЗОВСІМ ЗДУРІВ?!

Марі дивиться на телефон, не розуміючи.

Я беру його в руку.

— Що—

— Я ВСЕ ЧУВ! — реве він. — ТИ ВВАЖАЄШ ЦЕ СМІШНИМ?!

— Про що ти—

— ТИ ЗНУЩАЄШСЯ З НЕЇ?!

Марі блідне.

Я відчуваю, як у мені повільно піднімається холодна лють.

— Джеку, — кажу тихо, — ти щойно слухав, як я бинтую їй руку.

Пауза.

Але коротка.

— Не бреши мені.

Я дивлюся на Марі. Вона стоїть поруч, притискаючи забинтовану руку до грудей.

— Ти серйозно думаєш, що я буду пояснювати тобі, що відбувається в моєму домі?

На тому кінці лінії чути важке дихання.

— Це ще не кінець, Девіде, — каже Джек тихіше. — Навіть не початок.

Зв’язок обривається.

У кухні знову тихо.

Марі дивиться на мене.

— Він що…?

Я кладу телефон на стіл.

— Він почув рівно те, що хотів почути.