19 Марі/Девід

Я вже втретє позираю на годинник.

Пиріг давно готовий. Кухня просочилася ароматом яблук і кориці так густо, що навіть Артур не втримався від коментаря: «Звучить як щось їстівне». Втім, чекати внизу він не став.

— Я не збираюся стовбичити в коридорі, як родич у дешевому серіалі, — заявив він і побрів до себе нагору. — Кликнете, коли вона перестане мене боятися.

Я не сперечалася. Чесно кажучи, всередині в мене теж усе тремтіло від хвилювання. Витираю руки об рушник і востаннє перевіряю стіл: пиріг, склянки з молоком, невелика миска з цукерками, які ми з Артуром купили «про всяк випадок».

Раптом у дворі почувся шурхіт шин по гравію. Серце миттєво прискорило ритм. Я виходжу в коридор саме в ту мить, коли відчиняються важкі вхідні двері.

Девід заходить першим. На секунду мені здається, що він виглядає вкрай напруженим, але це минає так швидко, що я не впевнена, чи не здалося мені. За його спиною тупцяє Рут. Вона виглядає ще меншою, ніж я її пам’ятала. Дівчинка стискає в руках зеленого динозавра так міцно, наче він може будь-якої миті накивати п’ятами.

Вона дивиться на мене серйозно й уважно. Без сором’язливості, швидше з обережною цікавістю.

— Привіт, — тихо кажу я. Вона не відповідає, лише вивчає моє обличчя.

— Це Марі, — нагадує Девід, кладучи руку їй на плече. Рут переводить погляд на нього, потім знову на мене:

— Я знаю.

— Звідки? — усміхаюся я.

— Тато казав.

Слово «тато» злітає з її губ так природно, що я на мить німію.

— Я... я спекла пиріг, — нарешті вичавлюю я. Рут зацікавлено зиркає в бік кухні:

— З яблуками?

— Так.

Вона робить нерішучий крок до дверей, але раптом зупиняється.

— А можна подивитися?

— Звісно, ходімо.

Ми заходимо на кухню. Перше, що вона помічає — це миску з цукерками. Рут завмирає, а її очі стають величезними. Вона розглядає їх так, ніби це не солодощі, а дорогоцінні експонати в музеї.

— Можна? — ледь чутно питає вона.

— Можна одну, — відповідаю. Вона недовірливо піднімає на мене погляд:

— Справді?

— Справді.

Вона бере одну цукерку. Потім ще раз дивиться на мене, вагаючись.

— Дві?

Я не можу стримати усмішки:

— Дві.

Рут бере другу, але не розгортає, а обережно ховає в кишеню.

— На потім.

Девід за нашими спинами тихо хмикає:

— Стратегія.

Першу цукерку вона розгортає дуже повільно, смакує її зосереджено й мовчки. Потім переводить погляд на пиріг.

— Він великий.

— Ми будемо ділитися, — пояснюю я.

Вона серйозно киває, ніби це якесь важливе державне правило. Робить ще один маленький крок до столу і нарешті обережно вмощується на край стільця — так, наче перевіряє, чи її звідси не виженуть. Я ставлю перед нею тарілку з невеликим шматочком.

— Дякую, — шепоче вона і починає їсти.

Тихо, старанно, наче все ще не до кінця вірить, що їй це справді дозволено. Я ловлю погляд Девіда через стіл. Пиріг виявився гарячішим, ніж я розраховувала, тож я відрізаю ще крихту і підсуваю Рут.

— Обережно, — попереджаю я. — Він гарячий.

Вона слухняно киває, відламуючи шматочок за шматочком. Девід стоїть поруч, спершись на спинку її стільця, і пильно стежить за кожним її рухом.

— Добрий? — питаю я.

— Дуже, — відповідає Рут.

Артур не витримує і вигулькує з коридору:

— Якщо там є яблучний пиріг, то офіційно заявляю: я теж існую.

— Заходь уже, — відказую я. Він заходить, хапає свій шматок і сідає навпроти дівчинки.

— Привіт, — каже він їй. Рут вивчає його новим поглядом.

— У тебе є печиво?

— Ну, я знав, що треба починати з головних козирів, — зітхає Артур. Рут нарешті усміхається.

Кілька хвилин у кухні панує спокій. Світло м’яко падає на стіл, усім тепло, і навіть Девід виглядає розслабленим. І тут я роблю фатальну помилку.

— Я сьогодні бачила Джека, — кажу я майже буденно.

Ніж у руці Девіда миттєво завмирає.

— Де?

— Біля торгового центру. Виходив із ювелірного, — я байдуже знизую плечима. — Схоже, вибирав чергову цяцьку для своєї моделі.

Тиша в кімнаті раптом стає в’язкою й важкою.

— І що він хотів? — запитує Девід. Голос звучить рівно, але в ньому проступає небезпечна жорсткість. — Нічого нового, — відказую я. — Трохи хамства, дрібка погроз.

— І ти стояла й слухала?

Я піднімаю на нього очі.

— Девіде, я не маленька дівчинка.

— Саме так ти зараз і поводишся, — різко обриває він. — Ніби це була просто випадкова розмова на парковці.

Я розгублено кліпаю:

— А що я мала зробити? Накивати п’ятами?

— Ти мала просто піти геть.

— Я і пішла!

— Але тільки після того, як вислухала весь його бруд.

Відчуваю, як усередині закипає роздратування.

— Ти що, серйозно ревнуєш мене до власного брата?

Його погляд стає крижаним.

— Я серйозно вважаю, що тобі варто триматися від нього якнайдалі.

— Знаєш, я не планувала з ним вечеряти, якщо ти про це! — я з гуркотом ставлю чашку на стіл. — І взагалі, не розумію, чому ти розмовляєш зі мною так, ніби я в чомусь винна.

Саме в цю мить за нашими спинами лунає тонкий дзвін. А потім — глухий удар. Ми обоє різко обертаємося.

Рут стоїть біля столика, де щойно була ваза з цукерками. Порцеляна лежить на підлозі, розбита на кілька великих уламків. Цукерки розсипалися по плитці, як кольоровий горох. Рут завмерла посеред цього хаосу, стискаючи в кулачку одну-єдину цукерку. Вона дивиться на нас величезними, повними жаху очима.

— Я... — ледь чутно шепоче вона. — Я тільки хотіла взяти ще одну.

Девід

Звук розбитого скла змушує мене різко здригнутися.

Рут стоїть посеред кухні, немов заціпеніла. Навколо неї — хаос із яскравих цукерок та гострих порцелянових уламків. Вона досі стискає в кулаці ту нещасну цукерку і дивиться на нас із таким виразом, ніби зараз має статися щось непоправне.