20 Марі

Я вже втретє дивлюся на годинник.

Пиріг готовий давно. Кухня пахне яблуками і корицею так сильно, що навіть Артур визнав: «Це звучить як щось їстівне».

Він, звісно, не залишився чекати.

— Я не буду стояти в коридорі, як родич у серіалі, — заявив він і зник нагорі. — Покличете, коли вона не буде мене боятися.

Я не стала сперечатися.

Чесно кажучи, я і сама трохи хвилююся.

Я витираю руки об рушник і дивлюся на стіл. Пиріг. Склянки з молоком. Маленька миска з цукерками, які ми з Артуром купили «на всякий випадок».

Раптом у дворі чути машину.

Серце б’ється трохи швидше.

Я виходжу в коридор саме тоді, коли відчиняються двері.

Девід заходить першим. І на секунду мені здається, що він виглядає… напруженим. Але це зникає так швидко, що я не впевнена, чи справді це бачила.

За ним стоїть Рут.

Вона менша, ніж я пам’ятаю. І тримає зеленого динозавра так міцно, ніби той може втекти.

Вона дивиться на мене уважно. Не сором’язливо — швидше обережно.

— Привіт, — кажу я.

Вона нічого не відповідає одразу.

— Це Марі, — каже Девід.

Рут переводить погляд на нього, потім знову на мене.

— Я знаю.

— Звідки? — питаю.

— Тато казав.

Слово звучить так природно, що я на секунду гублюся.

— Я спекла пиріг, — кажу.

Рут дивиться на кухню.

— З яблуками?

— Так.

Вона робить маленький крок у бік кухні.

Потім зупиняється.

— А можна подивитися?

— Звісно.

Ми заходимо всередину. Вона одразу помічає миску з цукерками.

І зупиняється.

Її очі стають більшими.

Вона дивиться на них так, ніби це музейний експонат.

— Можна?

— Можна одну, — кажу.

Вона дивиться на мене.

— Справді?

— Справді.

Вона бере одну цукерку.

Потім дивиться на мене ще раз.

— Дві?

Я усміхаюся.

— Дві.

Рут бере другу і обережно кладе в кишеню.

— На потім.

Девід тихо хмикає.

— Стратегія.

Вона розгортає першу цукерку і їсть повільно, дуже зосереджено.

Потім дивиться на пиріг.

— Він великий.

— Ми ділимося, — кажу.

Вона киває, ніби це важливе правило.

І робить ще один маленький крок ближче до столу.

А потім обережно сідає на край стільця.

Наче перевіряє, чи їй дозволено тут бути.

Я ставлю перед нею тарілку з маленьким шматком пирога.

Вона дивиться на нього, потім на мене.

— Дякую.

І тільки тоді починає їсти.

Тихо. Обережно. Наче не зовсім впевнена, що це справді можна.

Я ловлю погляд Девіда через стіл.

Пиріг виявляється гарячішим, ніж я думала, тому я відрізаю маленький шматок і ставлю його перед Рут.

Вона дивиться на тарілку так уважно, ніби це щось дуже серйозне.

— Обережно, — кажу. — Гарячий.

Вона киває і починає їсти маленькими шматочками. Дуже старанно.

Девід стоїть біля стільця, спершись на спинку, і дивиться на неї так, ніби перевіряє кожен її рух.

— Добрий? — питаю.

Рут киває.

— Дуже.

Артур не витримує і виглядає з коридору.

— Якщо там яблучний пиріг, то я теж існую.

— Заходь, — кажу.

Він заходить, бере шматок і сідає навпроти.

— Привіт, — каже він Рут.

Вона дивиться на нього уважно.

— У тебе є печиво?

— Я знав, що треба починати з головного, — зітхає він.

Рут усміхається.

Кілька хвилин усі мовчки їдять. Кухня тепла, світло м’яке, і навіть Девід виглядає трохи спокійніше.

І я роблю помилку.

— Я сьогодні бачила Джека, — кажу майже між іншим.

Ніж у руці Девіда зупиняється.

— Де?

— Біля торгового центру. Він виходив із ювелірного.

Я знизую плечима.

— Схоже, купував щось для своєї моделі.

Тиша стає щільнішою.

— І що він хотів? — питає Девід.

Його голос рівний, але в ньому з’являється жорсткість.

— Нічого нового, — відповідаю. — Трохи хамства. Трохи погроз.

— Ти стояла й слухала?

Я дивлюся на нього.

— Девід, я не маленька.

— Саме так ти і поводишся, — каже він різко. — Ніби це все просто розмова на парковці.

Я кліпаю.

— А що я мала зробити? Побігти?

— Можна було просто піти.

— Я і пішла.

— Після того, як вислухала його.

Я відчуваю, як у мені піднімається роздратування.

— Ти зараз серйозно ревнуєш до власного брата?

Його погляд стає холоднішим.

— Я серйозно думаю, що тобі варто триматися від нього подалі.

— Я не планувала з ним вечеряти, якщо ти про це.

Я ставлю чашку на стіл трохи голосніше, ніж потрібно.

— І взагалі, не розумію, чому ти зі мною говориш так, ніби я щось зробила не так.

Саме в цей момент за нашими спинами чується тихий дзвін.

Потім глухий удар.

Ми обидва обертаємося.

Рут стоїть біля столу з цукерками.

Точніше — там, де він щойно стояв.

Ваза лежить на підлозі, розбита на кілька великих шматків. Цукерки розсипані по плитці.

Рут завмерла посеред цього хаосу.

У руці вона тримає одну цукерку.

І дивиться на нас широко розплющеними очима.

— Я… — тихо каже вона. — Я тільки хотіла взяти ще одну.