Дружина без майбутнього

19 Девід

Я виїжджаю з офісу пізніше, ніж планував.

Документи, дзвінки, кілька напружених розмов — день тягнувся довше, ніж потрібно. Але щойно я сідаю в машину, напруга трохи відступає.

Попереду інша зустріч.

Не з клієнтами.

З Рут.

Вечірнє місто вже повільно темніє. Світло фар тягнеться по мокрому асфальту, і я ловлю себе на думці, що вперше за довгий час не думаю про роботу.

Я думаю про дім.

І це слово досі звучить незвично.

Притулок виглядає майже тихим. У вікнах світиться м’яке жовте світло, на подвір’ї вже немає дітей.

Я заходжу всередину.

— Добрий вечір, — каже чергова, впізнаючи мене. — Вона чекає.

— Дякую.

Рут сидить на маленькому дивані біля стіни. На колінах рюкзак, поруч старий плюшевий динозавр.

Вона помічає мене одразу.

— Тато! Ти прийшов!

Вона підстрибує так різко, що рюкзак падає на підлогу.

— Прийшов.

— Я вже готова! — повідомляє вона дуже серйозно. — Там піжама. І книжка. І динозавр. І ще я взяла носки, бо тут сказали, що ввечері холодно.

— Дуже правильна стратегія.

Вона дивиться на мене уважно.

— А ми справді їдемо?

— Справді.

Вона ще секунду ніби перевіряє, чи це не жарт. Потім раптом кидається мені на шию.

— Я знала!

Я піднімаю рюкзак.

— Ходімо.

Ми виходимо на вулицю. Вечір уже прохолодний, і Рут одразу бере мене за руку.

— А я можу малювати крейдою в саду?

— Якщо не на машині.

— Я не дурна, — відповідає вона ображено.

Я відкриваю двері машини.

— Сідай.

Вона вже залазить на сидіння, коли з-за спини лунає голос.

— Девіде.

Я обертаюся.

Пані Фіцджеральд стоїть на сходах притулку.

— Хвилину.

Я підходжу.

— Щось сталося?

Вона дивиться на мене уважніше, ніж раніше.

— Просто хочу нагадати, — каже тихо. — Діти дуже швидко звикають.

Я киваю.

— Я знаю.

— І дуже болісно відвикають.

— Я знаю.

Вона мовчить секунду.

— Тоді будьте обережні з обіцянками.

Я дивлюся на машину. Рут уже притиснула ніс до скла і махає мені.

— Я нічого не обіцяю, — кажу.

Пані Фітцджеральд дивиться ще секунду.

— Це іноді навіть гірше.

Я повертаюся до машини.

Рут одразу починає говорити:

— А там є телевізор? А ще хтось живе? А я буду спати в кімнаті?

— Там живе Марі.

— Вона добра?

— Так.

— А ще?

— Ще Артур. Її племінник.

— Він хороший чи страшний?

— Іноді хороший, — відповідаю.

— Це як?

— Це залежить від того, чи ти з’їси його печиво.

Вона сміється так голосно, що потім сама закриває рот долонею.

— Я не краду печиво.

— Це добре.

Вона притискає до себе динозавра.

— Я буду тихою, — каже раптом серйозно. — Щоб мене не відправили назад.

Я стискаю кермо трохи сильніше.

— Тобі не потрібно бути тихою.

— У притулку іноді треба.

Всередині щось стикається. Я хочу, щоб їй не доводилося більше повертатися в притулок. І навіть не тому, що вона все що у мене є на даний момент. А просто тому, що діти не повинні дорослішати так рано.

Я заводжу машину.

І поки ми виїжджаємо на дорогу, я ловлю себе на дивному відчутті.

Я хвилююся.

Не через Рут.

Через те, як зараз зіткнуться два світи: Марі, яка тільки починає будувати нове життя… і маленька дівчинка з рюкзаком і динозавром, яка вже називає мене татом.

Кілька хвилин ми їдемо мовчки. Рут малює пальцем кола на запітнілому склі. Кожне нове коло перекриває попереднє, поки скло не перетворюється на заплутаний візерунок.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся на ці кола довше, ніж на дорогу.

Потім вона тихо питає:

— Девід?

— Так?

Вона не дивиться на мене.

— А мама знає, що я поїхала?

Питання звучить просто. Наче вона питає, чи вимкнули світло в коридорі.

Я дивлюся на дорогу.

— Вона зараз далеко.

— У лікарні?

— Так.

Рут притискає динозавра до себе трохи сильніше.

Я пам’ятаю іншу жінку.

Сміх у кухні. Волосся, яке вона збирала в недбалий вузол. Її руки, коли вона тримала Рут немовлям — невміло, але обережно.

Тоді все здавалося простішим.

Потім з’явилися пляшки. Ночі, коли вона не поверталася. Двері, які грюкали надто часто.

І погляд, у якому одного дня просто… не стало Рут.

— Вона колись приїде? — питає Рут.

Я не відповідаю одразу. Світло фар ковзає по лобовому склу.

Я пам’ятаю той день, коли вона пішла від мене.

Вона стояла у дверях, з сумкою на плечі. Сказала щось про нове життя. Про те, що їй потрібно «розібратися із собою». Рут тоді малювала на підлозі. Лора повернулась за нею через три дні. Сказла, що знайшла гарного психотерапевта і хоче виправитися…

— Я не знаю, — кажу нарешті.

Рут мовчить.

— У притулку казали, що коли люди стають здоровими, вони забирають дітей додому, — додає вона тихіше.

Я стискаю кермо.

— Інколи так.

Вона дивиться у вікно.

— А якщо вона забере мене… я зможу приходити до тебе?

Цього разу відповідь з’являється швидше, ніж я встигаю подумати.

— Так.

Вона повертає голову.

— Обіцяєш?

Я ловлю її погляд у дзеркалі заднього виду.