17 Марі

Я не знала, що підлітки можуть їсти так багато.

— Це стратегічні запаси, — пояснює Артур, кидаючи в кошик уже третю пачку пластівців. — Організм росте.

— Твій організм планує вирости в слона? — питаю.

— Слони розумні, — відповідає він. — Я приймаю комплімент.

Ми рухаємося між рядами супермаркету, і візок поступово перетворюється на маленьку продуктову катастрофу: йогурти, печиво, макарони, молоко, шоколад.

— Це на тиждень? — уточнюю.

— На два дні, — чесно відповідає він.

Я хитаю головою, але сміюся.

— Девід збанкрутує.

— Тоді я перейду на дієту.

Ми підходимо до каси, і я ловлю себе на дивному відчутті. Наче це… нормальне життя. Покупки, жарти, підліток поруч.

Майже сім’я.

Після супермаркету ми виходимо на торгову галерею, і я сама не помічаю, як мої ноги зупиняються біля вітрини дитячого магазину.

Маленькі сукні. Крихітні черевички. Куртки розміром із іграшку.

— О, ні, — зітхає Артур позаду. — Ми в зоні небезпеки.

— Просто подивлюся, — кажу.

— Саме так починаються всі великі покупки.

Я заходжу всередину. Речі м’які, яскраві. Я торкаюся маленького светра з ведмедиком на кишені.

— Ти ж розумієш, що це для дитини, яка ще навіть не тут? — коментує Артур.

— Вона приїде сьогодні.

— І ти вже включила режим тітки?

— Я завжди в ньому.

Він бере крихітну шапку.

— Якщо я це надягну, мене виженуть зі школи.

— Спробуй.

— Я ще хочу диплом.

Я сміюся тихо, відкладаю светр назад.

Ми виходимо на вулицю, і холодне повітря трохи освіжає голову.

І саме тоді я врізаюся в когось плечем.

Я піднімаю очі.

Джек.

Він стоїть на сходах ювелірного магазину. У руках маленька темна коробка.

На секунду ми просто дивимося одне на одного.

Його погляд холодніший, ніж я пам’ятаю.

— Який сюрприз, — каже він.

Артур миттєво напружується поруч.

— Ми не знали, що це твій тротуар, — бурмоче він.

— Тихо, — кажу йому.

Джек переводить погляд на підлітка.

— Новий охоронець?

— Племінник, — відповідаю рівно.

Він знову дивиться на мене. Потім на пакет із дитячого магазину в моїй руці.

У його усмішці з’являється щось жорстке.

— Ти швидко освоюєшся.

Я мовчу.

— Використовуєш мого брата по максимуму, — продовжує він тихо. — Будинок, гроші, тепер ще й роль доброї мачухи?

— Слідкуй за словами, — каже Артур.

— Артур, — попереджаю я.

Джек сміється коротко.

— Я знав, що ти вмієш бути хитрою, Марі. Але не думав, що настільки.

— Закінчив?

Його очі блищать.

— Ти справді думаєш, що все так просто? Перестрибнула до наступного Ріда — і історія закрита?

Я відчуваю, як у грудях піднімається знайома злість.

— Це вже не твоя історія.

Він робить крок ближче.

— Ти скористалася моїм братом, бо зрозуміла, що я не такий наївний.

Я дивлюся на нього спокійно.

— Якщо ти хочеш вірити в це — будь ласка.

Його щелепа напружується.

— Тільки не думай, що все закінчилося.

— Для мене — так.

— Ти ще пошкодуєш, що зв’язалася з Девідом.

Я дивлюся на коробку в його руці.

— Це загроза?

— Це обіцянка.

Артур робить крок вперед, але я легенько торкаюся його руки.

— Не треба.

Ми дивимося на Джека ще секунду.

Він затримує погляд на мені на секунду довше, ніж потрібно. Потім різко відвертається, ніби розмова раптом стала йому нецікавою.

— Ходімо, — кажу Артуру.

— З задоволенням.

Ми йдемо повз нього. Джек не рухається. Лише стоїть на сходах ювелірного магазину, стискаючи коробку в руці так, що кісточки пальців біліють.

Я не обертаюся.

Лише коли ми звертаємо за кут, Артур тихо каже:

— Твій колишній — псих.

Я видихаю.

— Він просто дуже не любить програвати.

— А він програв?

Я думаю секунду.

— Не знаю.

Ми виходимо на парковку з пакетами, повними їжі й дивних підліткових перекусів.

І раптом я розумію, що зовсім скоро в цьому домі стане ще голосніше.

Бо сьогодні приїде Рут.