17 Марі

Я й не здогадувалася, що середньостатистичний підліток здатний поглинати провізію з такою швидкістю, наче готується до багаторічної облоги.

— Це не просто їжа, це стратегічні інвестиції в майбутнє, — авторитетно пояснює Артур, відправляючи в наш кошик уже третю гігантську пачку кукурудзяних пластівців. — Розумовий процес вимагає вуглеводів, а мій організм якраз у фазі активного розширення.

— Твій організм планує найближчим часом еволюціонувати в слона? — цікавлюся я, дивлячись на гору продуктів.

— Слони — надзвичайно розумні істоти з феноменальною пам'яттю, — не знімаючи навушників, відказує він. — Я приймаю це за комплімент. Дякую, тітко.

Ми повільно дрейфуємо між стелажами супермаркету, і наш візок поступово перетворюється на епіцентр невеликої продовольчої катастрофи: різнокольорові йогурти, гори печива, кілограми пасти, літри молока та стратегічний запас шоколаду.

— Це ти на тиждень розрахував? — уточнюю я, намагаючись знайти місце для яблук. — Будемо реалістами: на два дні. Ну, максимум на три, якщо Девід буде багато працювати й мало їсти.

Я лише приречено хитаю головою, але в душі сміюся. — Девід збанкрутує швидше, ніж ми дійдемо до каси. — Нічого, тоді я перейду на лікувальну дієту. Буду їсти тільки те, що виросте в саду.

Ми підходимо до терміналів, і я раптом ловлю себе на абсолютно новому, дивному відчутті. Це схоже на... нормальне життя. Буденні покупки, дурнуваті жарти, колючий підліток поруч, який намагається здаватися дорослішим, ніж він є. Майже справжня родина.

Після супермаркету ми виходимо в яскраву торгову галерею. Я сама не помічаю, як мої кроки сповільнюються, а потім і зовсім зупиняються біля вітрини дитячого магазину. За склом — цілий всесвіт ніжності. Маленькі сукні в квіточку, крихітні лаковані черевички, куртки, що здаються іграшковими.

— О, ні, — чую приречене зітхання Артура за спиною. — Ми входимо в зону підвищеної небезпеки для кредитки. — Я просто одним оком подивлюся, — виправдовуюся я, вже відчиняючи двері. — Саме з цієї фрази починаються всі великі економічні кризи в родинах.

Всередині пахне новою тканиною та дитинством. Речі такі м’які, що їх хочеться просто тримати в руках. Я торкаюся пухнастого светра з ведмедиком на кишеньці. — Ти ж усвідомлюєш, що це для дитини, якої ще навіть немає в будинку? — коментує мій супутник, розглядаючи полицю з брязкальцями. — Вона приїде сьогодні ввечері, Артуре. — І ти вже на повну потужність увімкнула режим «турботливої тітоньки»? — Я з нього ніколи й не виходила.

Він бере двома пальцями крихітну шапку з вушками. — Якщо я з’явлюся в такому в школі, мене відрахують за надмірну милоту. — А ти спробуй. Можливо, вчителі розчуляться й виправлять твої оцінки. — Ні, я все ж таки планую отримати диплом без психіатричної експертизи.

Я тихо сміюся, обережно кладу светр на місце й ми виходимо на вулицю. Холодне повітря миттєво протвережує, вибиваючи з голови солодкий туман дитячого магазину. І саме в цей момент, на виході, я врізаюся в чиєсь плече.

Піднімаю очі, готуючи вибачення, і вони застрягають у мене в горлі. Джек.

Він стоїть на верхній сходинці престижного ювелірного бутіка. В руках — маленька темна коробка з тисненим золотим логотипом. На кілька секунд час просто зупиняється. Його погляд... він став ще холоднішим, ніж під час нашої останньої зустрічі за обідом. Тепер у ньому немає образи — лише крижана зневага.

— Який несподіваний сюрприз, — каже він, і його голос звучить як тертя металу об метал. Артур поруч зі мною миттєво напружується, випроставшись у повний зріст. — Ми не знали, що цей тротуар заброньовано для еліти, — бурмоче він під ніс. — Артуре, тихо, — кладу я руку йому на плече.

Джек повільно переводить погляд на хлопця, вивчаючи його, як прикру комаху. — Твій новий охоронець? Чи Девід найняв няньку для свого нового проекту? — Це мій племінник, — відповідаю я максимально рівно.

Він знову дивиться на мене, а потім його очі опускаються на яскравий пакет із дитячого магазину в моїй руці. В куточках його губ з’являється жорстка, неприємна усмішка.

— Ти надзвичайно швидко освоюєшся в новій ролі, Марі.

Я мовчу, не бажаючи давати йому жодного приводу для продовження.

— Використовуєш мого брата за повною програмою, — продовжує він майже пошепки, роблячи крок до мене. — Шикарний будинок, необмежені рахунки, а тепер ще й роль святої мачухи для його підопічної? Розрахунок просто геніальний.

— Слідкуй за своїм язиком, — різко втручається Артур.

— Артуре, я сама, — зупиняю я його.

Джек видає короткий смішок, позбавлений будь-яких емоцій.

— Я завжди знав, що ти розумна, Марі. Але навіть не припускав, наскільки ти можеш бути хитрою. Вийти заміж за «запасний варіант», щоб залишитися в грі...

— Ти закінчив свій монолог?

Його очі небезпечно блищать.

— Ти справді наївна, якщо думаєш, що все так просто. Перестрибнула в ліжко до наступного Ріда — і попередня історія анульована? Я відчуваю, як усередині закипає знайома, але тепер уже холодна злість.

— Ця історія не просто анульована. Вона мертва, Джеку. І ти сам її вбив.

Він підходить ще ближче, ігноруючи присутність Артура.

— Ти просто вхопилася за Девіда, бо зрозуміла: я бачу тебе наскрізь. Я не такий зручний і наївний, як він.

Я дивлюся на нього прямо, не відводячи очей.

— Якщо тобі так легше пережити свій програш — вір у що завгодно. Мені байдуже.

Його щелепа напружується так, що стають видні м'язи.

— Тільки не тіш себе ілюзіями, що це фінал.

— Для мене це був фінал ще того вечора, коли ти виставив мене за двері.

— Ти ще дуже гірко пошкодуєш, що вирішила використати Девіда проти мене.

Я переводжу погляд на дорогу ювелірну коробку в його руці.

— Це загроза?

— Це обіцянка.

Артур робить крок вперед, закриваючи мене собою, але я легенько стискаю його лікоть.