14 Девід

Я спускаюся на кухню раніше, ніж зазвичай.

У домі пахне підсмаженими тостами, міцною кавою і чимось невловимим — рухом, самою енергією життя. Артур уже на місці: розвалився на стільці у футболці з якимось зухвалим неоновим написом і зосереджено гортає стрічку в телефоні.

— Ранок, — кидає він, не обтяжуючи себе тим, щоб підняти голову. — Я й не підозрював, що ви взагалі існуєте в природі до дев’ятої ранку.

— А я не знав, що біологічний годинник підлітків дозволяє їм прокидатися раніше полудня, — відказую я в тон йому.

Він нарешті відривається від екрана й оцінює мене поглядом.

— Я дисциплінований. Просто вибірково, під настрій.

Марі стоїть біля плити. Волосся зібране в поспішний, недбалий хвіст, кілька неслухняних пасом вибилися біля скронь, обрамляючи обличчя. На ній м’який домашній светр оверсайз і жодного грама макіяжу.

І саме це видовище чомусь миттєво збиває мене з пантелику.

Без офіційності, без вивченої ролі «ідеальної нареченої Рідів», без тієї бездоганної, але холодної оболонки, до якої я звик. Вона виглядає... справжньою. Світло з вікна м'яко лягає на її профіль, підкреслюючи природну лінію губ і ніжність шкіри. Я раптом ловлю себе на тому, що розглядаю її значно довше, ніж дозволяють правила пристойності.

— Ти сіль додаєш? — раптом запитує Артур, руйнуючи мою заминку.

— Так, — відгукується вона. — Але якщо тобі замало — сільничка на столі.

— Я люблю гостре й солоне, — знизує плечима малий. — Життя повинно мати виражений смак.

— Досить сумнівна філософія, — зауважую я, сідаючи до столу.

— Краще, ніж взагалі без смаку, хіба ні?

Марі тихо, майже нечутно сміється. Вона підходить і ставить переді мною тарілку. — Обережно, дуже гаряче.

Її пальці на мить торкаються моїх, коли вона передає чашку з кавою. Дотик короткий, майже випадковий, але він залишає по собі дивний електричний слід на шкірі. Я дивлюся на неї і, піддавшись імпульсу, кажу те, що зовсім не збирався озвучувати:

— Тобі пасує ранок, Марі.

Вона завмирає з чайником у руці, наче я щойно сказав щось іноземною мовою.

— Що?

Я коротко відкашлююсь, намагаючись надати фразі суто практичного, майже ділового відтінку.

— Ти... виглядаєш добре. Без усього цього зайвого пафосу.

Артур демонстративно піднімає брови до самої ліній росту волосся.

— О-о, почалося. Рано-вранці, а в повітрі вже флюїди.

Марі дивиться на мене так, ніби я щойно грубо порушив якийсь важливий пункт нашого секретного договору про ненапад.

— Без чого саме «цього»? — тихо запитує вона, не відводячи очей.

— Без офіційності, — пояснюю я. — Без необхідності постійно носити маску.

Артур розпливається в широкій, єхидній посмішці.

— Тобто, прямою мовою, ви щойно офіційно визнали, що моя тітка — красуня?

— Я не використовував таких формулювань.

— Але подумали саме це, — не відступає дрібний провокатор.

Я бачу, як на щоках Марі починає розливатися густий рум’янець. І це виглядає куди небезпечніше для мого самоконтролю, ніж усі її попередні сльози.

— Артуре, — осікає вона його, — просто їж свій сніданок.

— Я успішно поєдную поглинання калорій із соціальним спостереженням, — відказує він, задоволений собою.

Напруга в кухні змінює свій характер. Вона більше не гостра й ворожа — вона стає тоншою, іскристою, майже інтимною. Марі опускає очі в тарілку, приховуючи погляд.

— Дякую, — шепоче вона ледь чутно.

І я розумію, що для неї звичайний комплімент зараз — це не просто ввічливість. Це щось надзвичайно крихке, до чого вона ще не готова. Я демонстративно повертаюся до своєї кави, даючи їй необхідний простір, але думка нікуди не зникає.

Вона красива не тоді, коли намагається відповідати стандартам моєї родини. Вона по-справжньому красива саме тоді, коли зовсім забуває, що на неї хтось дивиться. І це зачіпає мене значно глибше, ніж мало б за умовами нашої угоди.

Я виїжджаю з дому одразу після сніданку. У коридорі Артур знову щось жартує, Марі у відповідь просить його не розкидати взуття — будинок звучить по-справжньому живо. Впіймав себе на дивному відчутті: мені вперше в житті не хочеться їхати геть. Це дивно для людини, яка завжди шукала порятунку в роботі.

Але сьогодні мій маршрут лежить не в офіс. Сьогодні я їду в притулок.

Будівля зустрічає мене звичною сірістю та недоречно яскравими дитячими малюнками на стінах. Я паркую машину й кілька хвилин просто сиджу в салоні, дивлячись на вхід. Мені за тридцять. Я керую величезними активами, веду переговори, що вирішують долі компаній. І все одно щоразу тут я почуваюся тим самим безпорадним хлопцем, якому можуть просто сказати «ні».

Чергова на вході впізнає мене миттєво.

— Знову ви, пане Рід, — каже вона без тіні осуду, радше з цікавістю.

— Так. До Рут?

— До Рут. І до пані Фіцджеральд.

Вона проводить мене до знайомого кабінету. Службовиця, схилившись над стосом паперів, навіть не виглядає здивованою моїй появі.

— Ви дуже швидкий, — зауважує вона замість вітання. — Я просто наполегливий.

Вона відкладає ручку й складає руки в замок. — Я мала розмову з керівництвом департаменту.

Серце починає битися важче. — І яке рішення?

— Теоретично, — вона ретельно підбирає слова, — ми можемо дозволити короткостроковий виїзд дитини. Під мою особисту відповідальність. Тільки на вихідні.

Я ледь стримую полегшений видих.

— Я підпишу будь-які гарантії. Все, що потрібно.

— Ви ж розумієте, що це — тест? — вона дивиться мені прямо в очі. — Якщо хоч щось піде не так, якщо дитина повернеться бодай трохи розгубленою або засмученою...

— Вона повернеться спокійною, — твердо перебиваю я. — І з новим нічником, який ми виберемо разом.

Тінь усмішки пробігає її обличчям.

— Ви справді до неї прив’язані. Небачене видовище для чоловіка вашого кола.