14 Девід

Я спускаюся на кухню раніше, ніж зазвичай.

У домі пахне тостами. І кавою. І ще чимось — рухом. Життям.

Артур уже сидить за столом у футболці з якимось провокаційним написом і гортає телефон.

— Ранок, — кидає він, навіть не піднімаючи очей. — Я не знав, що ви існуєте до дев’ятої.

— Я не знав, що підлітки прокидаються раніше полудня, — відповідаю.

Він нарешті дивиться на мене.

— Я дисциплінований. Просто вибірково.

Марі стоїть біля плити. Волосся зібране в недбалий хвіст, кілька пасм вибилися біля скронь. На ній м’який светр і жодного натяку на макіяж.

І саме це чомусь збиває мене з думки.

Без офіційності, без ролі «ідеальної нареченої», без тієї акуратної оболонки, до якої я звик. Вона виглядає… справжньою.

Світло з вікна падає на її обличчя, підкреслюючи м’якість рис. І я раптом ловлю себе на тому, що дивлюся довше, ніж потрібно.

— Ти сіль додаєш? — питає Артур.

— Так, — відповідає вона. — Але якщо тобі потрібно більше — там на столі.

— Я люблю гостре, — знизує плечима він. — Життя має смак.

— Сумнівна філософія, — кажу.

— Краще, ніж без смаку.

Марі сміється тихо.

Вона ставить переді мною тарілку.

— Обережно, гаряче.

Її пальці ледь торкаються моїх, коли вона передає чашку. Я відчуваю цей дотик коротше, ніж учора, але він все одно залишає слід.

Я дивлюся на неї й кажу те, що не планував.

— Тобі пасує ранок.

Вона завмирає.

— Що?

Я відкашлююсь, ніби це було суто практичне зауваження.

— Ти… виглядаєш добре. Без усього цього.

Артур піднімає брови.

— О, почалося.

Марі дивиться на мене так, ніби я щойно порушив якийсь внутрішній договір.

— Без чого? — тихо питає вона.

— Без офіційності, — відповідаю. — Без масок.

Артур посміхається широко.

— Тобто ви щойно сказали, що вона красива?

— Я цього не формулював.

— Але подумали, — не здається він.

Марі червоніє.

І це виглядає ще небезпечніше, ніж її сльози.

— Артур, — каже вона, — їж.

— Я їм і спостерігаю, — відповідає він.

Я відчуваю, як напруга змінює характер. Вона вже не гостра — вона інша. Тонша.

Марі опускає очі в тарілку.

— Дякую, — каже вона тихо.

І я розумію, що комплімент для неї зараз — не легкість. А щось крихке.

Я відвертаюся до кави, даючи їй простір.

Але думка залишається.

Вона красива не тоді, коли старається.

Вона красива, коли забуває, що на неї дивляться.

І це чомусь зачіпає глибше, ніж мало б.

Я виїжджаю одразу після сніданку.

Артур щось жартує в коридорі, Марі просить його не розкидати кеди, будинок звучить живо. Я ловлю себе на тому, що не хочу їхати — дивне відчуття для людини, яка завжди тікала в роботу.

Але сьогодні інший маршрут.

Не офіс.

Притулок.

Будівля виглядає так само — сіра, акуратна, із занадто яскравими малюнками на стінах. Я паркую машину й на секунду залишаюся сидіти, дивлячись на вхід.

Мені тридцять з гаком років. Я веду переговори з компаніями, підписую контракти на мільйони.

І все одно кожного разу, коли заходжу сюди, відчуваю себе хлопцем, якому можуть відмовити.

Чергову я впізнаю. Вона впізнає мене теж.

— Ви знову, — каже без осуду.

— Так.

— До Рут?

— І до пані Фіцджеральд.

Вона киває й проводить мене до кабінету.

Службовиця сидить за столом, переглядає папери. Вона не виглядає здивованою.

— Ви швидкий, — каже замість привітання.

— Я наполегливий.

Вона складає руки.

— Я говорила з керівництвом.

Серце б’ється рівніше, але глибше.

— І?

— Теоретично, — вона підбирає слово, — можливий короткостроковий виїзд. Під мою відповідальність. На вихідні.

Я стримую видих.

— Я підпишу все необхідне.

— Ви розумієте, що це перевірка? — уточнює вона. — Якщо щось піде не так, якщо дитина повернеться розгубленою або засмученою…

— Вона повернеться спокійною, — кажу я. — І з новим нічником.

Куточок її губ ледь рухається.

— Ви справді прив’язані до неї.

— Так.

Вона дивиться уважніше.

— Ви одружені?

Питання звучить несподівано.

— Так.

— Це допоможе.

Я киваю.

— Моя дружина знає про Рут.

Слово «дружина» досі звучить ново, але вже не чужо.

— Добре, — каже вона після паузи. — У п’ятницю о шістнадцятій ви можете її забрати. І в неділю до шостої вона має бути тут.

— Дякую.

Я встаю, але зупиняюся.

— Можна побачити її зараз?

— Кілька хвилин.

Рут сидить за столом і малює. Цього разу — дерево. Дуже велике. З гойдалкою.

Вона піднімає голову й одразу усміхається.

— Ти прийшов.

— Прийшов.

Я сідаю поруч.

— У мене новина.

Вона завмирає.

— Я погано себе поводила? — питає тихо.

— Ні.

Я нахиляюся ближче.

— У п’ятницю ти поїдеш зі мною на вихідні.

Її очі розширюються.

— Справжні вихідні?

— Справжні.

Вона кілька секунд дивиться, ніби перевіряє, чи я не жартую. Потім стрибає мені на шию.

— Я знала!

Я обіймаю її міцніше, ніж планував.

— Там є кімната? — питає вона одразу. — І нічник?

— І кімната. І нічник. І… ще дещо, — пригадую нахабного Арті.

— Що?

— Тобі сподобається.

Вона киває серйозно.

— Я буду чемна.

— Тобі не потрібно бути ідеальною.

Вона дивиться на мене здивовано.

— Просто будь собою.

Коли я виходжу з притулку, повітря здається іншим.

У мене є дві ночі.

Дві спроби показати їй, що дім — це не тимчасово.