13 Марі

Я ще не встигаю прибрати кухню після вечері, як телефон на стільниці починає настирливо вібрувати. На екрані висвічується ім’я сестри.

Джил.

Я заплющую очі, роблячи глибокий вдих, перш ніж прийняти виклик. — Привіт, — кажу я, намагаючись надати голосу спокою.

— Він у тебе? — замість привітання, без жодних прелюдій, кидає вона в слухавку. Голос у неї звивистий і гострий.

— Так. Він тут.

На тому кінці дроту лунає такий важкий видих, що в ньому відчувається більше роздратованої люті, ніж полегшення. — Марі, це вже переходить усі межі. Це просто нестерпно.

Я втомлено спираюся ліктем на стіл. — Розкажи, що сталося цього разу.

— Він побився.

— Знову? — серце неприємно йокнуло.

— Так, знову! — голос Джил зривається на крик. — Прямо в школі. На очах у вчителів і учнів. Мене викликали до директора, наче я якась дівчинка-прогульниця. Він ударив хлопця, Марі. Просто в’їхав йому в обличчя.

Я відвертаюся до вікна, де в густій темряві двору відбиваються вогні вітальні. — За що він його вдарив?

— За що? — сестра нервово сміється, і цей звук ріже вуха. — За якусь чергову дурницю. Хтось щось не те сказав, а Артур же у нас не вміє тримати язик за зубами!

— Він ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість, Джил.

— І це, по-твоєму, смішно?! — вибухає вона. — Він просто зібрав рюкзак і втік. Вийшов із дому й зник на кілька годин. Ти хоч уявляєш, що я пережила, поки шукала його по всьому місту?

Я міцніше стискаю холодний корпус телефону. — Головне, що він зараз у безпеці.

— У тебе? — перепитує вона різко, і я відчуваю, як вона підбирає слова. — Зараз? У цьому домі? З цим чоловіком?

Я чудово розумію підтекст її питання. Для неї мій шлюб — така ж зона турбулентності, як і поведінка Артура. — Так. У мене.

— Марі… — її тон стає тихішим, але напруга нікуди не зникає. — Ти сама зараз у підвішеному стані. У тебе купа власних проблем. Ти не можеш ще й його на собі тягнути. Він зараз — зайвий вантаж.

Я повільно проводжу долонею по волоссю, відчуваючи втому. — Він не вантаж, Джил. Він людина.

— Він — суцільна проблема! Він не чує нікого, він постійно провокує конфлікти, він звик доводити свою правоту тільки кулаками.

— Кого саме він ударив? — запитую я, ігноруючи її тираду.

Западає пауза. Довга й незручна. — Одного хлопця зі старших класів. Багатій, син якихось знайомих батька.

— І що цей «син знайомих» сказав?

Мовчання на іншому кінці стає майже фізично відчутним. — Це не має жодного значення, Марі. Бійка — це не вихід.

— Має, — наполягаю я спокійно. — Я хочу знати причину.

Джил важко видихає, здаючись під моїм тиском. — Вони обговорювали твою історію. Всі ці новини, плітки… Хтось бовкнув щось дуже… неприємне про тебе і твій поспішний шлюб.

У грудях боляче стискається щось гаряче. — І Артур вирішив зіграти в лицаря? — тихо запитую я.

— Він вирішив, що йому під силу «закрити рота» всьому світу, — з гіркотою каже сестра. — Але він не може розв'язувати кожну проблему силою.

Я дивлюся на сходи, що ведуть на другий поверх. Звідти ледь чутно долинає басовитий ритм музики — Артур зачинився у своїй кімнаті. — Він не захищає себе, — кажу я майже пошепки. — Він захищає мене. Бо більше ніхто цього не робить.

— І ти вважаєш, що це нормально?

— Ні. Це не нормально. Але я його розумію. Як ніхто інший.

Ми обоє замовкаємо, і тільки тихий тріск у слухавці нагадує про те, що зв'язок ще є.

— Я просто вже не знаю, що з ним робити, — нарешті зізнається Джил, і в її голосі вперше за розмову звучить не лють, а безсилля. — Він не слухає мене. Батька взагалі ігнорує. Дивиться на нас так, ніби ми — його особисті вороги.

— Бо ви намагаєтеся його зламати під свої стандарти.

— Ми намагаємося зробити з нього людину!

— А він у відповідь просто тікає туди, де його приймають таким, як є.

Ми знову замовкаємо. Кожна залишилася при своєму. — Він поживе в мене кілька днів, — кажу я твердо. — Йому треба охолонути, і вам теж.

— А як же Рід? — обережно запитує вона. — Він же терпіти не може хаосу.

— Рід переживе. Це мій дім теж.

— Марі…

— Я впораюся, Джил. Я вже доросла жінка, пам’ятаєш? Навіть якщо вся родина вважає інакше.

Вона тихо зітхає. — Добре. Передай йому, що я на нього дуже зла. Але… скажи, що я хвилююся. Більше, ніж злюся.

— Передам. Обов’язково.

— І ще… — вона на мить запинається. — Бережи себе, Марі. У тому домі зараз теж не солодке життя.

Я дивлюся на свою руку, де тьмяно блищить обручка. — Намагатимуся.

Ми прощаємося. Я кладу телефон на стільницю й кілька секунд стою нерухомо, вбираючи тишу кухні. Артур побився через мене. Через брудні слова, які кидають мені в спину. І чомусь це усвідомлення гріє мене зараз сильніше, ніж будь-які слова підтримки від дорослих.

Я повільно піднімаюся сходами. Двері гостьової кімнати прочинені. Артур сидить прямо на підлозі, притулившись спиною до ліжка. Він у навушниках, зосереджено втупився в телефон. На скулі вже почала проявлятися синювата подряпина.

— Мама дзвонила? — запитує він, навіть не знімаючи навушників. Він знає мій крок.

— Так. Тільки-но закінчили розмову.

— Кричала дуже голосно?

— Трохи було. Але більше плакала від безсилля.

Він видає короткий, сухий смішок. — Я не шкодую про те, що зробив.

Я сідаю на підлогу навпроти нього. Між нами — кілька кроків і ціла прірва невисловлених емоцій. — Розкажи мені, за що саме ти його вдарив?

Він байдуже знизує плечима, намагаючись тримати маску «крутого хлопця», але я бачу, як у нього тремтять пальці. — Він сказав, що ти просто «перестрибнула на наступний рівень гри». Що ти — звичайна мисливиця за грошима Ріда, якій пощастило залетіти.

У мене в животі стає холодно, наче туди кинули шматок льоду. — І ти вирішив, що кулаки — це найкраща відповідь на ідіотські жарти?