13 Марі

Я ще не встигаю прибрати кухню після вечері, як телефон починає вібрувати на стільниці.

Ім’я на екрані — Джил.

Я заплющую очі на секунду.

— Привіт, — кажу, приймаючи виклик.

— Він у тебе? — без привітання, без паузи.

— Так.

На тому кінці — глибокий видих, у якому більше злості, ніж полегшення.

— Марі, це вже переходить межі.

Я облокачуюся на стіл.

— Що сталося?

— Він побився.

— Знову?

— Так, знову! — голос сестри зривається. — У школі. На очах у всіх. Мене викликали до директора. Він вдарив хлопця.

Я дивлюся у вікно на темний двір.

— За що?

— За що? — вона сміється нервово. — За якусь дурню. Хтось щось сказав. Артур не вміє мовчати.

— Він ніколи не мовчав.

— І це не смішно!

Я не сміюся.

— Він зібрав речі й утік, — продовжує вона. — Просто вийшов із дому й не повернувся. Ти розумієш, що мені довелося пережити за ці години?

Я стискаю телефон.

— Він у безпеці.

— У тебе? — перепитує вона різко. — Зараз? У цьому домі?

Я знаю, що вона має на увазі.

— Так, у мене.

— Марі… — її голос стає тихішим, але напруженим. — Ти сама в складній ситуації. Ти не можеш ще й його тягнути.

Я проводжу рукою по волоссю.

— Він не вантаж.

— Він проблема! Він не слухає, він провокує, він постійно доводить усім щось кулаками.

— Кого він ударив?

Пауза.

— Хлопця зі старших класів.

— І що той сказав?

Мовчання довше.

— Це не має значення.

— Має, — кажу спокійно.

Джил видихає.

— Вони обговорювали твою історію. Новини. Хтось сказав щось… неприємне.

У грудях щось стискається.

— І Артур вирішив, що він лицар? — тихо питаю.

— Він вирішив, що треба «закрити рота», — з гіркотою каже вона. — Марі, він не може вирішувати все кулаками.

Я дивлюся на сходи. Нагорі чути музику — глухо, через стіну.

— Він не захищає себе, — кажу я. — Він захищає мене.

— І це нормально?

— Ні. Але я розумію.

Тиша зависає між нами.

— Ти не маєш брати його сторону, — каже сестра вже тихіше.

— Я не беру сторону. Я беру його.

Джил мовчить.

— Я не знаю, що з ним робити, — нарешті зізнається вона. — Він не слухає мене. Батька — тим більше. Він дивиться на нас так, ніби ми вороги.

— Бо ви намагаєтеся його зламати.

— Ми намагаємося його виховати!

— І він тікає.

Ми обидві замовкаємо.

— Він поживе в мене кілька днів, — кажу. — Просто щоб охолонути.

— А РІд? — обережно питає вона.

— Переживе.

— Марі…

— Я впораюсь, — перебиваю м’яко. — Я вже доросла. Пам’ятаєш?

Вона тихо зітхає.

— Передай йому, що я злюсь. Але що я хвилююся більше.

— Передам.

— І… — вона запинається. — Бережи себе.

Я дивлюся на свою руку з обручкою.

— Намагатимусь.

Ми прощаємося.

Я кладу телефон на стіл і кілька секунд стою нерухомо.

Артур побився через мене.

І чомусь це гріє сильніше, ніж повинно.

Я піднімаюся сходами.

Двері його кімнати прочинені. Він сидить на підлозі з навушниками, дивиться в телефон. На скулі — ледь помітна подряпина.

— Мама дзвонила? — питає він, не знімаючи навушників.

— Так.

— Кричала?

— Трохи.

Він хмикає.

— Я не шкодую.

Я сідаю навпроти.

— За що ти його вдарив?

Він знизує плечима.

— Він сказав, що ти «перестрибнула на наступний рівень».

У мене холоне в животі.

— І ти вирішив стати героєм?

— Я вирішив, що не дам нікому так про тебе говорити.

Я дивлюся на нього довго.

— Ти не повинен мене захищати.

— А хто повинен?

Питання просте. І складне.

Я усміхаюся ледь помітно.

— Я сама.

Він дивиться на мене уважніше.

— Ти правда окей?

Я кладу руку на живіт.

— Поки що так.

Він киває. І я бачу — він не такий бунтівний, як здається. Він просто… занадто гостро відчуває.

І, можливо, саме тому він зараз тут.